Явище мистецьке і громадське (про виставу К. Чепури “Між двох сил”)

У студентських театральних роботах часто буває наявна свіжість погляду, експеримент, креатив, яких подекуди бракує навіть маститим професіоналам. Однак назвати студентську роботу справжнім явищем можна все ж-таки доволі рідко, і навіть у таких випадках це частіше буває явище, так би мовити, місцевого значення - для свого навчального закладу чи для кола друзів/родичів/доброзичливців.

Режисерська робота студентки Київського Національного університету культури та мистецтв Катерини Чепури «Між двох сил» за п’єсою В. Винниченка, в якій, само собою, грають також студенти, поза сумнівом, є явищем. І явищем, яке, як на мене, виходить далеко за рамки суто університетського масштабу - і як театральна робота, і як феномен громадсько-культурного життя. Критерієм цього є навіть не та дрож до кісток, що проймає глядачів від трагедійної напруги (не лише у фіналі, а й упродовж усієї вистави) та сльози на очах у багатьох в залі. Сліз не уникнути - адже це та історія України, про яку в иншому місці той самий автор писав, що її «не можна читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження». Він, щоправда, і сам доклався до такого плину тієї історії, але то окрема розмова, до неї ще повернемось. Та, мабуть, вагомішим критерієм масштабності роботи Катерини Чепури є прагнення глядачів після вистави обговорювати побачене, дискутувати, чимось захоплюватися, з чимось не погоджуватися, щось палко доводити - причому і щодо суто театральних аспектів побаченого, і щодо тієї самої багатостраждальної української історії, і - неминуче - щодо теперішнього стану України, її перспектив як осмислити своє минуле, так і вибороти врешті-решт майбутнє, на яке можна було б поглянути «без брому».

Уже навіть зі сказаного зрозуміло, що одним з вагомих складників успіху вистави, а з боку режисера - громадянським вчинком, є сам вибір п’єси. Та водночас від цього вибору невіддільні й певні слабкості постановки, деякі її вади та «натяжки», які, втім, заслуговують на цілком серйозне, «доросле» обговорення, без скидок на «студентськість». У короткому вступному слові до вистави Катерина Чепура пояснила свій вибір матеріалу переконаністю, що на сцені повинні показуватися найболючіші питання, які справді хвилюють суспільство. Слова Винниченка «стійте усіма силами за Україну» стали надзавданням акторів, а метою - доведення того, що Україна, як і будь-яка инша країна, має право бути незалежною, і це право треба відстоювати в боротьбі (чи не є потреба доводити такі аксіоматичні речі сама по собі ознакою серйозної хвороби суспільства? Утім, всі ми знаємо, де коріння цієї хвороби, а потреба доводити начебто очевидне таки справді є…)

Доведення потреби відстоювати незалежність України у виставі відбувається, так би мовити, «від зворотного» - від жорстоких і натуралістичних картин большевистських звірств в одному з українських сіл. Захопивши владу, комуністи розстрілюють не лише членів загону «вільних козаків», що протистояли їм зі зброєю в руках, а й мирних жителів, у тому числі жінок та дітей. Драматург увиразнює та ще загострює трагедію, показуючи, як вона проходить кривавим шрамом через долю однієї родини, члени якої опиняються по різні боки барикад. Головна героїня, молода актриса імператорського театру в Петербурзі Софія, яку сильно й переконливо грає Ірина Бондаренко, палко люблячи і своїх рідних, і Україну, стає, фактично, винуватицею їхньої трагедії: захопившись соціалістичними ідеями й не збагнувши одразу сатанинсько-антиукраїнської сутності «борців за щастя робітників та селян», вона передає останнім велику суму грошей, завдяки якій вони дістають перемогу й можливість «розгулятися» на своєму кривавому бенкеті. Намагаючись вмовити большевиків помилувати її брата й батька, Софія йде служити господарям «нового ладу» й навіть зважується заплатити за порятунок рідних своєю честю, своїм тілом. Та брата це однаково не рятує, а батько, повернувшись додому, проклинає Софію. Коли ж вільні козаки, зібравшись на силі, знову викидають большевиків із села, рідня влаштовує над Софією суд, та вирок проголошує собі вона сама, застрелившись з револьвера (поява зброї в її руках драматургічно обґрунтована вкрай умовно: Винниченко тут штучно підганяє обставини дії під заздалегідь заплановану кінцівку).

У постановці Катерини Чепури фінальним акордом вистави, після сцени самогубства героїні, стає спів Гімну України всіма учасниками вистави (до яких приєднуються й глядачі). І ось тут (як, утім, і в деяких инших епізодах) стає явним своєрідний конфлікт режисера з драматургічним матеріялом - конфлікт, який далеко не завжди вдається подолати; та важко сказати, чи й можливо це взагалі. П’єса «Між двох сил» містить немов би два протилежних складники, і якщо один з них цілковито лягає в ідею та устремління режисера й акторів і вибухає потужним резонансом громадського і мистецького явища, то другий суперечить їм і залишає почуття певної, сказати б, досади. Перший складник - це майстерне зображення реалій большевицьких знущань з України й українців, психологічна достовірність багатьох портретів (як катів, так і жертв). Саме ці реалістичні й моторошні картини запалюють у грудях вогонь обурення, спричиняють оті громадські міркування й дискусії після вистави, про які я згадав на початку. «Чому й нині, в незалежній Україні, діяльність нащадків кривавих ленінців досі не заборонена?» «Чому й досі українська мова в столиці України сприймається багатьма як чудернацька забаганка?» «Що робити, щоб врешті розпрямити пружину, якою століття було стиснуто українську мову, культуру, саму душу?» Ці та инші запитання криком рвуться з грудей, коли в них б’є резонанс майстерності драматурга й полум’яної, а водночас - і в цьому, поза сумнівом, велика заслуга режисера - адекватної, без «перегинання палиці», акторської гри (ну, майже без «перегинання» - для досконалості, як то кажуть, немає меж…)

Та поряд із цим у п’єсі наявний і другий складник, який, на жаль, дещо знижує вартість і драматургічного матеріялу, і, як наслідок, створеної на його основі вистави. Винниченко, як відомо, так і не розв’язав для себе дилеми: Україна чи соціялістична революція, і, безуспішно намагаючись поєднати те й друге, залишився неприйнятим обома сторонами протистояння. Проблема цієї роздвоєности й стоїть у центрі п’єси «Між двох сил», а в трагедії головної героїні легко вгадуються душевні терзання самого автора. Відповідно, патос боротьби за незалежну Україну значною мірою зводиться до чергового плачу з тих, якими перенасичена українська література, та й багато фольклорних творів: які ми добрі й розумні, і як нас несправедливо плюндрують і нищать. Причому, авторське «ми» тут недвозначно «прилінковане» саме до головної героїні, яка зображена шляхетнішою не лише від огидних большевиків, але й від занадто прямолінійних і, як виглядає, досить обмежених вільних козаків, представлених її батьком та двома братами (третій тікає з комуністами, втілюючи собою ще один образ із тих, кого головна героїня - а з нею й автор - «вище й шляхетніше»).

Сьогочасна Україна, немов би недостатньо було попереднього досвіду, ще раз унаочнила банкрутство спроб поєднання соціялізму з українськістю на прикладі О. Мороза та його партії. Та з пісні слова не викинеш - Винниченко (при зображенні трагедії усієї України) на чільне місце у своїй п’єсі ставить все ж-таки саме драму українців, відданих соціалістичним ідеям. Сьогодні така проблематика виглядає, ясна річ, і дещо дрібною, і не надто актуальною. Тому зрозуміло, що постановниця намагається змістити акценти - але «опір матеріялу» дається взнаки. От, наприклад, в оформленні вистави використані прапори основних політичних партій України: у вустах режисера це, вочевидь, відчайдушний крик про нашу - укотре вже - роз’єднаність перед лицем загроз, які треба долати разом. Але закрадається думка, що сам автор, якби був присутній при постановці, на центральному місці розташував би саме прапор соціялістичної партії.

Гімн у фіналі вистави, про який вже було згадано - ще одна спроба вийти за рамки, задані драматургом. Режисер немов би хоче сказати в епілозі: «А попри все те, що ви побачили, ми є і будемо - ще не вмерли…» Але автор, занурений у трагедію тих, хто не зміг знайти компромісу між Україною і соціялізмом, усіма попередніми сценами опирається такому трактуванню: все, мовляв, пропало, яке там «ще не вмерла…» Тож спів Гімну звучить дещо штучно - це висота, яка потребує від попередніх сцен «трампліну», щоб злетіти на неї; драматург же замість трампліну пропонує прірву відчаю.

Іще одна ниточка, якою режисер намагається зв’язати непоєднувані складники п’єси - це українське дівча (у виконанні школярки Лади Свистович), що на початку читає уривок з «Великого льоху» Шевченка, між діями проходить перед глядачами з лялькою козака у вишиванці, а у фіналі тримає український прапор під час співу Гімну. Прийом доречний для розкриття режисерського задуму й зворушливий - але й він залишається немов би відірваним від власне драматургічного матеріялу.

Та все ж-таки хочу повернутися до вже висловленої оцінки побаченого як непересічного явища й іще раз підтвердити це своє враження. І якщо на суперечностях і недоліках вистави «Між двох сил» я зупинився, можливо, детальніше, ніж на перевагах, то це - лише ознака довіри й віри у величезний творчий і громадський потенціял, який стоїть за цією роботою. Навіть і в тому вигляді, який є, вистава гідна показу на великих театральних сценах, а ще краще - у сільських клубах, районних будинках культури, на підприємствах - тобто там, де є брак духовної поживи й брак інформації, яка, коли буде донесена до глядачів, зробить їх не просто населенням, а громадянами України. Що ж до майбутньої стежки вдосконалення - можна лише побажати Катерині Чепурі та її акторам-однодумцям: по-перше, не розпорошитися по закінченні вишу, триматися разом і далі, бодай кістяком свого творчого колективу, а по-друге, знаходити для своїх театральних робіт іще гостріший, іще бойовитіший матеріял - на славу Україні.

Кирило БУЛКІН

Читайте також: Осиковий кілок в груди більшовизму.