Як розлучалися поетеса з чиновником

Лілія Коробко прожила в шлюбі з чоловіком Володимиром близько 17 років. У них двоє повнолітніх дітей. При погляді на офіційну біографію Володимира Коробко складається приємне враження. Він кандидат технічних наук, заслужений працівник сфери послуг України, в кар'єрному рості здолав вершини: пройшов шлях від інженера до начальника вузла зв'язку, був помічником Міністра зв'язку УРСР, тепер директор Київської обласної філії ВАТ "Укртелеком". Ще й бізнес власний має - каже колишня дружина можновладця.

Сама вона відома поетеса, член Національної спілки письменників України, знана в літературних колах як Лілія Золотоноша, автор багатьох пісень, до прикладу - “Не в тому річ, не в тому річ, що горобина плаче ніч”, яку виконує Оксана Білозір. Тож в цій сім'ї органічно сполучилося духовне багатство з матеріальним. Був би він їй добрим чоловіком, якби не згасла між ними іскорка любові. Коли і як це сталося - питання з тих, на які важко шукати відповіді. Почалося зі сварок, завирувала злість, виросла стіна відчудження. Вони розлучилися у 2003 році. А коли сім'я розвалюється, треба ділити спільно нажите майно.

- Він не дав мені нічого, щоб покарати колишню дружину, яка не закрила очі на його зв'язок з прес-секретаркою,- розповідає Лілія Коробко,- Навіть розлучення організував без моєї присутності, на тринадцятий день я отримала поштою рішення суду. Майже три роки він тримав мене на обіцянках поділити майно за принципом "що ти хочеш, те тобі й буде". Хотіла я небагато у порівнянні з чималим спільно нажитим майном - дачі, машини, квартири, земля... Спочатку він сказав, що я матиму двокімнатну квартиру на Печерську. На другий день каже: двокімнатна занадто дорога, він може дати лише однокімнатну. Кажу - добре, Бог з тобою! Але квартиру він не купляв. Тягнулося все це довго. Коли я зрозуміла, що можу нічого не отримати, подала до суду. В результаті ми уклали мирову угоду, за якою колишній чоловік зобов'язався придбати мені за свої кошти квартиру та зробити її придатною для проживання. Потім ми домовились про те, що краще за все взяти квартиру в новобудовах. Йому це буде дешевше, у нього певні зв'язки з Київрадою, і там йому організують з резерву квартиру за 60-70 тисяч... Знайшли таку квартиру за місяць. Проте жодного зі своїх зобов'язань за мировою угодою він не виконав! Тоді на початку жовтня 2008 року я отримала письмове підтвердження того, що колишньому чоловікові належить земельна ділянка у колективному садовому товаристві "Золотий ренет", і подала до суду заяву з проханням скасувати мирову угоду та розглянути справу про розподіл майна з урахуванням нововиявлених обставин. Чомусь суддя Умнова вирішила не вважати нововиявленими ці обставини, щодо землі та невиконання угоди, і залишити без розгляду мою заяву. Таке враження, що колишній чоловік знайшов з суддею спільну мову, як раніше з працівником державної виконавчої служби Філончуком, що мав в примусовому порядку виконати рішення суду...

Володимир Коробко у письмовому запереченні для суду стверджує, що все було не так, як розповідає колишня жінка. Право власності на земельну ділянку він передав донькам, квартиру, куплену за мировою угодою, теж оформив на одну з них. Пише, що, мовляв, на відміну від колишньої дружини він після розлучення матеріально забезпечує і оплачує навчання доньок. "В 2003 році, після припинення подружніх відносин, я особисто витратив 15 тисяч гривень на видання її "поезій", які ніхто не купує" - обурюється Володимир Коробко, щиро вважаючи, що комерційна вигода понад усе навіть в поезії.

Правду кажуть - в сімейних конфліктах збоку не розберешся. Та суд просто зобов'язаний це зробити. Об'єктивно та безпристрасно... Чи було так в даному випадку? Лілію Коробко дуже здивувало ставлення до неї в суді. Адвоката колишнього чоловіка суддя вислуховувала уважно, навіть зневажливі відгуки про її вірші. А коментарі позивачки суддя Умнова обривала, казала, що це "базар", "говоріть по суті справи".

9 лютого 2009 року Лілія Коробко вийшла із залу судових засідань розгубленою. Ухвала ошелешила очевидною неправосудністю і несправедливістю, попереду баталії в апеляційному суді. Зітхнула, розуміючи, що чоловік краще вміє знаходити підходи до людей, перекручувати закони, щоб урвати шматок, добитись свого за будь-яку ціну. Жадібність не приносить щастя - рано чи пізно життя забере те, що здобуте нахрапом. Людина смикає за мотузки інших людей, не підозрюючи, що древній враг людей і неба смикає за мотузки саму ж цю людину.

І з виру думок, з душевного смутку вийшов вірш:

* * *

Думаєш, ти виграв, я програла?
Виграв - третій. Хто - тобі видніш!
Той, у кого є кусюче жало,
Той, у кого під порогом ніж.

Думаєш, твій виграш в світі клином?
Та нема добра: ляльки одні.
Завтра третій той тебе покине,
І тобі те буде, що й мені.