1 листопада в київській культовій кнайпі “Сіновал” журналісти мали нагоду поспілкуватись з польським режисером Марцелем Лозинським. Інженер за першою освітою, він сорок років займається документальною режисурою, став одним із провідних документалістів “польської школи”, а нині викладає в Майстер-школі режисури Анджея Вайди.

Марцель Лозинський відповідає на чергове заковиристе питання

У фільмах пана Лозинського вражає гострота задуму та публіцистична щирість його реалізації. От стрічка “Практичні заняття”: дівчина-практикантка з камерою ходить по місту і питає у людей, що вони думають про життя молоді. Мало хто хоче відповідати, люди сиплють обтічними фразами або розповідають про свої проблеми. Але вирвані з контексту фрази монтаж перетворює у коротенький оптимістичний сюжет про чудове життя польської молоді за часів Брежнєва. Цей короткий фільм здатен звести нанівець технічні потужності сучасної пропаганди, якщо б кожна людина його побачила і замислилась над кухнею теленовин. Але він був знятий саме в ті часи, коли пропаганда лютувала, і комуністичне начальство дозволило роботу над таким фільмом у якості... навчального посібника для кінематографістів!

Найбільше чудо мабуть, саме в цьому: знімати чесне кіно у той час, коли газети та інші ЗМІ свідомо брешуть – це громадянський вчинок, і вдвічі сильніший тим, що результат досягнуто. Найкраще зі всіх глядачів, мабуть, оцінив вміння режисера проникнути на потрібну подію і зняти її такою, як вона є керівник бюро журналістських розслідувань “Свідомо” Єгор Соболєв і одразу почав розпитувати, яким чином вдалося відзняти такі насичені документальні сюжети. Пан Лозинський відповідає безхитрісно: він йде “знімати сюжет про школу” і виходить фільм про величезну різницю власних поглядів учнів та завчених відповідей на іспиті по суспільствознавству, він йде “знімати навчальне кіно” на курси номенклатурних керівників і в результаті виходить фільм про партійні збори, на яких першого-ліпшого “цапа-відбувайла” розмазують по стінці за найменшу непокору “партії та колективу”, у стилі доносу розбирають його сімейне життя, схильність випити з друзями і т.п. В фіналі виявляється, що збори – інсценовані, кожен грав свою роль і робив маленькі відкриття, заглядаючи всередину себе. Отакий “хеппі енд”.

- Мій перший фільм звався “щасливий кінець”. Я хотів зняти якесь партійне зібрання, де вирують пристрасті. Туди, як правило, не пускали. І раптом дізнався, що на курсах для керівників промисловості подібні зібрання інсценують, це частина навчання. Так і народився фільм,- розповідає Лозинський.

Михайлина Скорик, Єгор Соболєв та інші відвідувачі "Сіновалу" захоплені польським документальним кіно середини-кінця минулого століття

Дуже вразив фільм “Свідки” про погром євреїв, вчинений за часів військового стану: перед глядачем постають люди і один за одним розповідають, що вони бачили, відчували, думали. Один свідок зізнається, що боявся: йому з дитинства казали, що він схожий на єврея, і якщо б хтось показав на нього пальцем, розправа натовпу була б швидкою. Режисер каже, що фільм був сприйнятий неоднозначно: в Ізраїлі глядачі стверджували, що поляки показані занадто позитивно, в Парижі, навпаки, обурювалися, що поляків облито брудом. Чесно попереджає: фільм не претендує на історичність, бо заснований на розповідях людей, не підтверджених документами, дослідженнями архівів та офіційних версій і т.п.

На завершення Марцель Лозинський представляє фільм своєї учениці “PRL de luxe” (“Польська народна республіка” люкс) про екскурсії для туристів “у комуністичні часи”. Їх проводить “навіжений екскурсовод з Кракова” на старенькому автобусі, і один з атракціонів – туристи повинні штовхати автобус, щоб він розігнався і поїхав. Метр каже: “я раджу учням знімати фільми тільки про те, що вас зачепило і хвилює” – і він пишається тим, як учні слідують цій пораді.

Організатор і ведуча кіноклубу Ольга Веснянка пропонує нагородити оплесками пана Лозинського та його учнів