Навіщо держава породжує злочинність?

Кожному по заслугах. Покарання має бути справедливим. Це загальновідомі тези. Але давайте поміркуємо, чи відповідає їм існуючий порядок покарання за скоєння злочинів невеликої і середньої тяжкості.

Згідно статті 12 Кримінального кодексу України злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання, а злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Пропоную акцентувати увагу саме на тих випадках, коли за злочини середньої важкості судом все ж таки призначається реальний термін позбавлення волі.

Візьмемо для прикладу випадки покарань за незаконне зберігання наркотичних речовин без мети збуту. На мій особистий погляд, притягнення до відповідальності винних в цьому, якщо їх дії не супроводжувалися іншими злочинами, має обмежуватись лікувальними заходами, психологічним втручанням. Адже їх вчинки часто є результатом хвороби, залежності від наркотиків, а не злочинних намірів.

Добра третина в'язнів відбувають покарання за крадіжки і пограбування. Чи є справедливість для суспільства в даному випадку? Всім відомо, що система виконання покарань у нинішньому вигляді не здатна виправляти людину, яка вперше потрапила за грати, а тим паче вдруге і т.д. Бо сам дух виправної інституції в Україні, як би жахливо це не звучало, направлений на дискредитацію і знищення особистості засудженного, примус підкорятися стадним правилам специфічної моралі.

Під тиском обставин злочинець симулює так зване виправлення, аби тільки якнайскоріше звільнитися – отримати будь-якими правдами і неправдами заохочення і уникнути стягнень, вважаючи себе розумнішим за тюремників і абсолютно не змінюючи своє ставлення до скоєння злочинів. І це влаштовує адміністрацію установи, дозволяє доповідати начальству про свої виховні заходи і кількість „виправлених”. Натомість людина добросовісна, не схильна по натурі до злочинів й така, що потрапила за грати внаслідок трагічного збігу подій, стає жертвою такої системи, не пристосованою до "виправлення".

Хто в першу чергу зацікавленний в справедливості покарання для правопорушника: засуджений, потерпілий, або суспільство в цілому?

Чи бажає потерпілий, щоб людину, яка його пограбувала, засудили до трьох або п’яти років позбавлення волі, кривдили після затримання і перші дні фортували в застінках міліціанти з метою так званого розкриття нових злочинів? Бо всім відомо, що майже кожна людина, що потрапляє до лап слідчого апарату, потрапляє в кращому випадку під психологічний тиск з боку дознавачів та слідчих, чи в більшості своїй під фізичні знущання і побиття.

В деяких випадках потерпілий навіть в суді намагається пояснити, що не хоче, щоб людину засуджували до позбавлення волі. Бо насправді потерпілий зацікавлений в тому, щоб якнайшвидше повернути втрачене і компенсувати моральні збитки, без довготривалих судових слухань, що відкладаються і переносяться. Навряд чи потерпілого влаштовує, що в найкращому випадку з засудженного на протязі трьох-п’яти років будуть відраховувати якісь мізерні кошти на його користь, якщо засуджений буде працевлаштований, якщо ця праця буде оплачуватись. Хоча в більшості випадків збитки потерпілому не повертаються взагалі, незважаючи на судове рішення. Суд, виносячи рішення, чомусь не враховує точку зору потерпілого - що ж це за справедливість така?

Примирення сторін на будь-якій стадії кримінального процесу, добровільне відшкодування потерпілій стороні збітків від скоєного злочину - найкращий вихід, до якого має підштовхувати страх перед кримінальними санкціями.

Милосердя і взаєморозуміння особливо необхідні в теперешньому вимірі глобальних кризових явищ, коли припиняють працювати металургійні гиганти, а могутня масова хвиля безробіття вибухнула потужним сплеском злочинів проти власності. Люди, які вчора заробляли на життя працею на виробництві, тепер не мають можливості реалізувати свої професійні здібності. Перебуваючи у жорстокій, суворій безвиході, дехто скоює злочин, щоб вижити. Молодий, розумний, ще вчора перспективний і кваліфікований фахівець з металургії чи будівництва все частіше потрапляє за грати за скоєння дрібних крадіжок і пограбувань, доповнюючи і без того потужну армію злочинців.

А що далі? Всім давно відомо, що людина, яка одного разу опинилася за гратами, майже завжди повертається до скоєння навмисних правопорушень, а опинившись в неволі вдруге – майже в дев’яти випадках з десяти веде злочинне життя всупереч закону. Своєю нетерпимістю суспільство цілеспрямовано нарощує міць злочинності та безнадійно втрачає як добропорядних і свідомих громадян людей, доведених до відчаю.

Держава щорічно витрачає шалені гроші на конвоювання і охорону в’язнів у виправних закладах, а кількість засуджених за злочини невеликої і середньої тяжкості стабільно зростає. Відбувши покарання у сучасних виправних установах і тюрмах з середньовічними порядками, люди виходять на волю озлобленими на весь світ, втративши колишні суспільні зв’язки, можливість працевлаштування. Це люди без майбутнього, з жалюгідним шансом вирватися з міцних обійм тюремних реалій, приречені на особисту внутрішню деградацію, а також на скоєння злочинів, з кожним разом все більш зухвалих, жорстких, безпринципних. І вони відповідають суспільству, яке заклеймило їх як невиправних злочинців, ненавистю та жорстокістю.

Щоб виправити ситуацію, суспільству треба турботливо і обережно ставитися до людської долі, особливо до людей з поломаним життям, аби допомогти і відродити в людині віру в майбутнє, бажання і потяг до чесного добропорядного життя, патріотизму і високої моралі.

Якщо держава не здатна виправити злочинців, які вже ув'язнені, навіщо породжувати нових? Чому б не дати можливість потерпілому і обвинуваченому домовитись, не примушувати людину проходити уроки тюремної школи і ставати впевненим, переконаним, зухвалим рецидівістом з багажем злочинного досвіду? Для цього повинен бути запроваджений і реалізований чіткий механізм з гарантією повернення в добровільному, або примусовому порядку потерпілому збитків, завданих злочином.

Від цього виграє перш за все суспільство. Сторони судового процесу відчують на собі справедливість рішень суду. Потерпілий від злочину буде мати гарантію швидкого повернення втраченого, а правопорушник буде змушений відшкодувати збитки за скоєне зло.

Якщо Ви маєте іншу думку стосовно питань, піднятих у цій статті, надішліть, будь ласка, свій матеріал до редакції.