Тіньова політика, конфлікти інтересів та заходи найсуворішої економії роблять Європейський Суд з прав людини практично нездатним чесно розглядати заяви потерпілих від порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Необґрунтовані відмови
Право на звернення до ЄСПЛ є порушеною обіцянкою. Виступаючи у 2008 році, колишній голова суду Жан-Поль Коста заявив, що 94% визнаних неприйнятними заяв є аномалією. Зараз, як і десять років тому, Суд оголошує неприйнятними переважну більшість заяв без будь-яких обґрунтувань і не надає навіть коротких пояснень рішень одного судді щодо неприйнятності заяв, як анонсувалося у 2015 році на Конференції високого рівня в Брюсселі стосовно виконання Конвенції. Не вживаються заходи для аналізу та задоволення з належною повагою суспільного запиту на правосуддя, висловленого у так званих неприйнятних заявах.
Коментуючи тотальне необґрунтоване відхилення заяв газеті «Правдошукач», прес-служба ЄСПЛ пише: «Дійсно, від початку введення в дію системи, передбаченої Конвенцією, дуже великий відсоток заяв визнаються неприйнятними. Якщо це і свідчить про аномалію, то така аномалія полягає у нездатності заявників і деяких юристів, що їх представляють, повністю зрозуміти формальні вимоги щодо прийнятності, вказані у Конвенції, такі як обов’язок вичерпати національні засоби правового захисту. Часто це нездатність зрозуміти, які права захищені Конвенцією, або ігнорування вже усталеної судової практики. У 2011 році в Суді накопичилося близько 100 000 нерозглянутих справ, які були визнані неприйнятними. Сьогодні цей показник складає близько 6 000, оскільки після набрання чинності Протоколом № 14 та надання повноважень одному судді виносити рішення про неприйнятність заяв Суд зміг винести рішення у цих справах завдяки запровадженню скороченої процедури, яка дозволила звести до крайнього мінімуму обґрунтування рішень. Після Брюссельської конференції, впоравшись з великою кількістю неприйнятних справ, Суд запровадив систему (з травня 2017 року), яка дозволяє надавати більше обґрунтувань у неприйнятних справах. Така ситуація склалася на сьогодні із переважною більшістю рішень про неприйнятність заяв».
Ми не можемо погодитися з наведеними поглядами колег із прес-служби ЄСПЛ. Це дуже нагадує суперечливу лекцію екс-голови суду Коста в 2013 році у Лондонській школі економіки, коли він заявив, що ЄСПЛ не обирає, які справи розглядати, бо заявники вільні звертатися до Суду, і менш ніж за годину сказав, що ЄСПЛ вибирає пріоритетні справи, тому що Суд має розглядати не усі справи, а “найважливіші” з них у контексті міжнародної політики та дипломатії.
Скажемо чесно: це неправда, що заявники або їхні адвокати винні у великій кількості відхилених заяв. Так звані формальні вимоги ЄСПЛ щодо прийнятності не заслуговують довіри, оскільки на практиці дуже схожі заяви по-різному розглядаються. Більше того, анонсована з помпою в декількох прес-релізах Суду «система», «яка дозволяє надавати більше обґрунтувань у неприйнятних справах», просто не працює. Так звані офіційні рішення про неприйнятність, які гордовито надсилаються деяким заявникам з 2017 року, не містять пояснень, які саме критерії прийнятності вони порушили, і навіть не містять посилань на будь-які деталі заяви. Ці рішення, як правило, коротші і менш інформативні, ніж супровідний лист Секретаріату ЄСПЛ (вони просто друкуються на зворотньому боці супровідного листа); навіть в Україні, попри всі наші проблеми з доступом до правосуддя, рішення судів про повернення заяв без розгляду через невідповідність встановленим вимогам не настільки беззмістовні та безглузді.
Якщо ви надіслали три заяви до ЄСПЛ протягом одного року, дві було відхилено одразу, а третю Суд почав опрацьовувати, з листів секретаріату ЄСПЛ або “офіційних рішень” ви навіть не зрозумієте, яку саме із ваших заяв взято до розгляду, і ви не зможете отримати таку інформацію в ЄСПЛ, оскільки Суд відмовляється спілкуватися з заявниками; описана ситуація відома з власного досвіду. Якщо ви адвокат, представник сотень заявників – уявіть собі, який безлад спричиняє така юридична невизначеність при багаторічному розгляді цих справ.
Смішно, але Суд може покарати саме вас шляхом відсторонення за власну тяганину та некомунікабельність, визнавши вас винним у зловживанні правом на звернення, оскільки правила процедурної «гігієни» в Суді суттєво деградували через систематичні спекуляції про наміри заявників і адвокатів ввести Суд в оману, не підкріплені об’єктивними доказами, як пояснив голландський суддя Йоханнес Сільвіс у окремій думці за 2014 рік у справі “Гросс проти Швейцарії”. Безпідставні звинувачення в шахрайстві на адресу пані Целовальніченко є передбачуваним результатом такої абсурдної політики.
Політекономія відмов у правосудді
Хоча ЄСПЛ залишається найбільш активним і успішним серед міжнародних судів, він все одно до обурення схожий на менш розрекламованих близнюків своїм вибірковим правосуддям та зневажливим елітизмом.
Замість поліпшення власної ефективності та підзвітності, Суд шукає приводи відмахнутися від заявників: довільно тлумачить критерії неприйнятності заяв; нав’язує сміхотворну кількість формальних вимог (включаючи обов’язковий 13-сторінковий формуляр заяви для електронного заповнення, але відправлення роздруківки поштою), орієнтованих на відсіювання практично всіх заяв; потурає абсурдним претензіям держав-учасниць Конвенції і надає пріоритет справам в політичних інтересах, завідомо шкідливих для прав людини, таких як взаємний інтерес російського і українського урядів розпалювати війну і утверджувати авторитарні режими, використовуючи міжнародне правосуддя як театральну сцену для гри у власну святість і демонізації спаринг-партнерів по мілітаристичним змаганням. Прес-служба ЄСПЛ написала нам, що “це занадто широке, нечітке та необґрунтоване твердження, яке не потребує відповіді”, але ніхто не посмів поставити своє ім’я під такою відповіддю. Натомість ми можемо назвати імена авторитетних дослідників, які відкрито критикують ЄСПЛ в академічних публікаціях за неповагу до індивідуальних заяв і відхилення від місії із захисту прав людини.
Наприклад, Янніка Жередс, професор Юридичної школи Утрехтського Університету, написала статтю під назвою “Рішення Європейського Суду з прав людини про неприйнятність заяв: критика необґрунтованості” в журналі “Юридичний огляд з прав людини”, наголошуючи, що такі одноосібні рішення суддів практично не обґрунтовуються і не публікуються.
У статті “Вимірювання юридичної ефективності Європейського суду з прав людини”, опублікованій “Міжнародним журналом судової адміністрації”, Елізабет Ламберт Абдельгавад, професор Школи бізнесу та права Університету Едіт Кован, написала, що національні уряди змусили ЄСПЛ скорочувати бюджет і персонал; це призвело до занепаду якості роботи та поганого ставлення до потерпілих від порушень прав людини. Така політика, спрямована на механічне зменшення кількості справ, що перебувають на розгляді Суду, значно послабила право на звернення до ЄСПЛ. На її думку, Суд вражений сліпотою і діє так, наче єдиними його клієнтами є держави, а роль людини знівельована до простого викривача.
Сам Суд у рішенні за 2012 рік у справі “Харук та інші проти України” стверджував, що “його основним завданням є забезпечення поваги до прав людини, а не постійна і повна компенсація збитків заявникам”, тобто, Суд явно відмовляється розглядати індивідуальні заяви з належною відповідальністю. Такий ганебний підхід укорінений в економічному інституціоналізмі, який стверджує, що люди – всього лише маленькі гвинтики економічного механізму, і створює оманливі інституції, що підступно імітують турботу про людей, але позбавляють усіх людей безпечного та щасливого життя заради розкошів привілейованої еліти. Як відомо, інституціоналістські махінації у юриспруденції піддав нищівній критиці знаменитий суддя Верховного Суду США Олівер Венделл Холмс-молодший, відмовляючись (у окремій думці в справі Локнер проти Нью-Йорка 1905 р.) упереджено тлумачити Конституцію, щоб нав’язувати певну економічну теорію.
Колишній керівник Секретаріату ЄСПЛ Ерік Фріберг на семінарі з питань “бюджетування, орієнтованого на результати” стверджував, що бюджет Суду недостатній для забезпечення того, щоб держави-члени Ради Європи виконували свої зобов’язання в галузі прав людини. Відповідно до його виступу, замість виконання такої “занадто далекосяжної і широкої” місії Суд може обмежитися наданням якісних рішень в декількох з багатьох справ, маючи на увазі, що переважна більшість справ має нехтуватися без розгляду.
Цікаво, що економічні виправдання неефективності Суду дуже спірні. Давайте порівняємо показники ефективності роботи ЄСПЛ та нового Верховного Суду, створеного під час судової реформи в Україні. У 2018 році, маючи бюджет близько 70 млн. євро, ЄСПЛ отримав 43 100 заяв і виніс рішення у 2 738 справах (6%). Наш новий Верховний Суд у тому ж році мав бюджет близько 38 млн. євро, але отримав більше 150 000 справ, в яких було винесено 49 480 рішень по суті (33%). Отже, вітчизняне правосуддя вищої інстанції в Києві у 2 рази дешевше і в 5 разів рішучіше при більшому у 3,5 разів навантаженні порівняно з міжнародним правосуддям у Страсбурзі. Крім того, наші судді детально пояснюють причини невідповідності заяв встановленим законом вимогам (це ухвали на 2-3 сторінки), як правило, надаючи заявнику 15-денний строк на виправлення недоліків заяви, тому в підсумку лише 10% заяв визнаються неприйнятними. Технічну ефективність Верховного Суду можна пояснити виключно економічними міркуваннями: у Києві заявники сплачують судовий збір, тому Верховний Суд зацікавлений розглядати їх звернення, а в Страсбурзі держави фінансують ЄСПЛ, і вони зацікавлені, щоб Суд відхиляв якомога більше заяв проти держав.
Конфлікти інтересів
Екс-голова ЄСПЛ Коста у 2013 році характеризував діяльність Суду як юридичну дипломатію. Його щирість багато пояснює, не тільки тому, що дипломати служать перш за все урядам і лише потім, можливо, людям, але й через те, що дипломатія є мистецтвом консенсусу ціною правди, тоді як правосуддя є мистецтвом безкомпромісної правдивості.
Правосуддя вимагає виключення конфліктів інтересів за давнім принципом “Nemo judex in causa sua”, ця фраза у перекладі з латини означає: ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. Але Конвенція та Регламент Суду вимагають участі суддів у розгляді справ держав, які вони представляють. Крім того, первинну фільтрацію звернень віддано на відкуп «фахових юристів на початку їх кар’єри», які «опрацьовують заяви рідною мовою зі своєї правової системи» (цитата з буклету «Схема юриста-асистента» на сайті ЄСПЛ). У результаті майже всі заявники приречені отримати копняка під зад від наступного покоління юридичної еліти своєї нації, слугуючи манекенами для тренування молодих недосвідчених бюрократів. Звичайно, міждержавні заяви ніколи не розглядаються таким чином і не можуть бути визнані неприйнятними одним суддею. Навіть не мрійте про процесуальну рівність держави і людини в цьому “суді з прав людини”.
У скандальній історії з “ікорною дипломатією” політичні боси Азербайджану підкупили посадовців зі Страсбурга дорогими подорожами та подарунками, домагаючись, щоб Рада Європи закривала очі на серйозні порушення прав людини, впливаючи на ЄСПЛ та комітет Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) з вибору суддів Європейського Суду з прав людини. Спостерігаючи за останніми візитами суддів ЄСПЛ і депутатів ПАРЄ в Україну, ми, можливо, не маємо пліткувати про відчутний присмак ікри, але точно маємо бути пильними. Програми на зразок “схеми юриста-асистента” ЄСПЛ без належного убезпечення від ризиків можуть бути джерелами необмеженої корупції, оскільки влада скромного клерка вибирати одну прийнятну заяву серед багатьох і багатьох інших у процедурному безладі вибіркового правосуддя рано чи пізно притягне великі гроші.
Українська суддя Ганна Юдківська працювала юристом-асистентом у Секретаріаті ЄСПЛ в 2005-2009 роках. Зараз її чоловік, мільйонер Георгій Логвинський, відкрито намагається зосередити у своїх руках контроль над усією правовою допомогою жертвам збройного конфлікту між Росією та Україною, у тому числі їх представництво у справах, які його дружина розглядала або буде розглядати в ЄСПЛ найближчим часом. У Вікіпедії стверджується, що Георгій Логвинський “очолює групу юристів, що здійснюють захист і надають правову допомогу політичним в’язням, координує діяльність адвокатів і правозахисників на окупованих територіях”; “у 2014 році, від самого початку окупації українських територій, він об’єднав провідних правозахисників та юристів, створивши Експертну раду при Міністерстві юстиції України”. Так співпало, що до обрання нардепом і делегування у ПАРЄ він був партнером у приватному прибутковому адвокатському об’єднанні “Експертна рада МЮ України”. Чудова назва для юридичної фірми, чи не так? Можливо, наступним етапом його ділової кар’єри буде заснування товариства з обмеженою відповідальністю під назвою, наприклад, “Суддя ЄСПЛ і партнери”.
Розриваючись зсередини у конфліктах інтересів, Суд нездатний вирішувати справи протягом розумного часу через глибоку втягнутість у політичні суперечки. Держави-учасниці Конвенції зв’язали руки ЄСПЛ Копенгагенською декларацією, вимагаючи визнавати національні інтереси пріоритетнішими за індивідуальні права і розглядати міждержавні справи раніше за індивідуальні заяви, заохочуючи Суд нехтувати більшістю так званих неприйнятних заяв, особливо якщо заявники не зазнали так званих істотних збитків. Останні 5 років ЄСПЛ відкладає розгляд заяв потерпілих від війни на Сході України, приділяючи більше уваги геополітичним чварам, ніж стражданням людей, але Суд поспішив оголосити неприйнятними у 2016 році цілком нормальні, хоча й недокомуніковані, заяви у справі “Лісний та інші проти України і Росії”, створюючи формальний привід для масового необґрунтованого відкидання подібних заяв, навіть від достатньо комунікабельних заявників, та ще й відсторонив у 2018 році адвоката Наталію Целовальніченко за спроби нагадати Суду його місію із захисту прав людини. Коментар прес-служби ЄСПЛ щодо цієї проблеми був наступним: “Знов-таки, питання не дуже чітке, але дійсно у відповідності до Копенгагенської декларації в ситуаціях, які стосуються спорів між державами і які також породжують велику кількість індивідуальних заяв, останні в принципі не будуть розглядатися, поки в контексті міждержавних спорів не буде вирішено загальні питання, зокрема, відносно юрисдикції. Незважаючи на це, в інтересах належного адміністрування правосуддя явно неприйнятні заяви відхиляються”. Однак, на нашу думку, питання зараз стоїть достатньо чітко: надія на справедливий суд у Стразбурзі на даний момент майже втрачена – отже, питання полягає в тому, як нам відновити втрачену надію на права людини і європейське правосуддя.
Юрій ШЕЛЯЖЕНКО, магістр права
Європейський Cуд з прав людини: втрачена надія на справедливість
Розслідування газети «Правдошукач» викрило абсолютно несправедливі та корумповані підходи Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), що приносить в жертву елементарні принципи чесного процесу заради тіньової політики та вибіркового правосуддя.
В усьому винен адвокат?
Чесний публічний розгляд справи, презумпція невинуватості та об’єктивне доказування вини поза розумним сумнівом – загальновизнані стандарти справедливого судового процесу. Всі вони були проігноровані під час шельмування Наталії Целовальніченко.
“Правдошукач” № 1 (123) за 2019 рік
Cпеціальний випуск газети “Правдошукач”, присвячений корупції та браку процесуальної справедливості в Європейському Суді з прав людини.