Президентські вибори в Україні є театром абсурду, типовою ілюстрацією занепаду демократії в усьому світі. Політики не здатні запропонувати людям взяти участь у відкритому прийнятті рішень та щирому спілкуванні, натомість поширюють безглузду пропаганду і маніпулюють виборчим процесом за допомогою безчесних політичних технологій.
Лідером симпатій виборців є комік без політичної біографії Володимир Зеленський. У ньому бачать героя серіалу “Слуга народу”, молодого президента, безкомпромісного борця з корупцією. Він каже, що добиватиметься миру дипломатичним шляхом зі збереженням територіальної цілісності України, зберігатиме партнерство з ЄС і НАТО. Він обіцяє референдуми, розквіт економіки, соціальну справедливість, турботу про старше покоління, розвиток освіти та медицини, європейські стандарти екології та інформаційних технологій.
Зеленському вдалося зібрати докупи та яскраво представити всі мрії, якими українські політики багато років приваблюють виборців. Граючи на почуттях, він готовий зображати найжорстокіші фантазії на зразок розстрілу всіх депутатів парламенту. Це кандидат нового покоління, який навіть не претендує на чесність. Він звертається до виборців, які звикли, що реклама бреше, і позиціонується як людське обличчя простої і зрозумілої рекламної моделі держави. В цій моделі нема місця людині як творцю власного життя. Людина є споживачем готового продукту, якість якого далека від реклами, але критику ніхто не слухатиме.
Реклама Зеленського продукує пусті мрії для навіювання почуття комфорту, створює недовгу ілюзію надії без будь-яких реальних підстав, пропонуючи забути хоча б на час виборів узвичаєну залежність, пригнобленість, борги, страх, алгоритми маніпуляції натовпом. Якщо ілюзія спрацює, замовники і технологи кампанії Зеленського утвердяться у переконанні, що війна та потогонка остаточно перетворила Україну на іграшку в їхніх руках. Звичайно, рабство викликає стрес, але не обов’язково звільнювати рабів, можна просто знімати стрес періодичними сеансами сміхотерапії. За маскою юного лідера ховається машина тиранії еліти.
Відверту тиранію еліти усоблює провальний режим авторитарного президента Петра Порошенка, якому вистачило нахабства висунути свою ненависну мільйонам українців кандидатуру на другий термін. Його впертість, зловживання владою, вкидання грошей, фінансування тіньових схем і технічних кандидатів змушують непокоїтися за чесність виборчого процесу.
Вибір пріоритетів виборчої кампанії Порошенка свідчить про те, що він почувається диктатором порядку денного і не збирається дослухатися до критики. Порошенко рекламує імітовані успіхи реформ, хоча у народу його ім’я асоціюється лише з божевільною війною та катастрофічним зубожінням. Порошенко позує в якості головнокомандувача армії, яка ненавидить його за бізнес на крові. Порошенко домагається обов’язковості української мови, хоча насильство може тільки руйнувати знання та культуру, і століття примусового патріотичного виховання спочатку в комуністичній, а потім у націоналістичній державі принесло нам лише війни, тріумфуюче невігластво та втрату людьми відчуття відповідальності за свою долю. Порошенко спекулює на політичних амбіціях церковних діячів і, фактично, створює державну релігію як зброю в гібридній війні. Все, що може запропонувати Порошенко – армія без честі, мова без щирості, віра без чесності та нація без людяності.
Екс-прем’єрка Юлія Тимошенко мало відрізняється від діючого президента у своїх амбіціях “сильної руки”. По суті, Тимошенко позиціонує себе в якості менш токсичної версії Порошенка, не пропонуючи ніяких змін у зовнішній та внутрішній політиці України, окрім збільшення турботи про подолання бідності. Однак важко повірити у її щирість, оскільки Тимошенко не критикує панівну економічну парадигму, відповідно до якої зростання нерівності доходів і жорстока конкуренція за виживання є рушієм економічного розвитку. В її оточенні задають тон войовничі догматики: якщо Тимошенко стане президентом і скомандує своїм яструбам фінансувати соціальні програми та створювати робочі місця для злидарів, вони змусять людей перегризати глотки один одному за найменші пільги. Крім того, Тимошенко каже, що не зароблятиме на війні, але готується продовжувати нескінченну “війну до перемоги”. Чи є в цьому сенс, якщо сучасна війна за своєю природою є бізнесом на крові? Хто зароблятиме на війні у Тимошенко, якщо вона так великодушно відмовляється володіти цим бізнесом, але і не збирається закривати лавочку?
Колишній міністр енергетики Юрій Бойко пропонує закінчити війну в Донбасі за посередництва Росії і зосередитися на економічному розвитку регіонів, спрямовуючи зусилля держави на підтримання миру та правопорядку, включаючи боротьбу з екстремізмом. Це продовження політики Порошенка з формування неофеодальних вотчин за зразком режиму Путіна не дає перспектив людського розвитку та не спирається на достатньо масштабні рушійні сили. Більше того, сам Бойко важко сприймається в якості самостійної політичної фігури, якою має бути Президент України. Підводить Бойка і нав’язлива серйозність: важко пригадати, щоб він колись посміхнувся, хоча б так хижо та нещиро, як президент Порошенко. Брак харизми неможливо компенсувати газовими доларами.
Колишній міністр оборони Анатолій Гриценко замикає п’ятірку лідерів президентських перегонів, обіцяючи бути чесним президентом і… “рубати руки” корупціонерам. Як Порошенко і Тимошенко, Гриценко обіцяє будувати сильну державу з регульованою економікою за кейнсіанськими підручниками, тільки по-справжньому, без обману. Дивна суміш силових рецептів з клятвами вірності ліберальним принципам у Гриценка дуже нагадує промови Путіна. Це й не дивно, враховуючи однаковий освітній багаж: обидва пройшли радянський військовий вишкіл, обидва підвищували кваліфікацію на тренінгах за гроші американських платників податків. Не віриться, що полковник Гриценко виконає обіцянку скасувати примусову службу в армії, скоріше від нього можна очікувати мобілізації та оголошення військового стану. Жорсткої дисципліни та регламентації суспільного життя, яку пропонує запровадити “чесний” полковник, якраз не вистачає для остаточного і офіційного перетворення України на бананову республіку.
Виборці не довіряють жодному з лідерів президентських перегонів, тому ніхто з них не переможе в першому турі. І це результат абсурдності нинішніх виборів. У час великих перетворень, коли люди еволюціонують і розвивають більш гідне суспільство, смішно сподіватися на збереження тиранії еліти, обіцяючи так званим простим людям нереальні винагороди в обмін на покірне невігластво, безвідповідальність, самоусунення від реальної політики. Люди не такі прості, як здається політичним технологам. Кожен маніпулятор рано чи пізно матиме болючий досвід того, як небезпечно жартувати з реальністю індивідуального розуму та свободи волі, зневажаючи імператив людського розвитку.