Я солдат строкової служби. Цієї весни було призвано до лав Збройних Сил України близько вісімнадцяти тисяч громадян. Ми йшли до армії з різних причин: хтось втікав від кредиторів, хтось від поліції, для когось це був єдиний спосіб вирватися із сільської місцевості, когось зловили, хтось прийшов добровольцем.
Я йшов до армії, бо вважав це своїм громадянським обов’язком. Мене ніхто не змушував, я не ухилявся від служби, хоча міг ухилитися.
На що розраховував? Здобути військові знання. Ми живемо в державі, яка вже п’ять років воює. Хіба можна вважати вміння тримати в руках зброю за щось не надто корисне в ці дні?
Міг обрати військову кафедру, однак волів краще бути добрим солдатом, ніж поганим офіцером.
Що отримав? Рабство. Я майже не здобув ніяких “вмінь та навичок” за час так званої “учебки”. Я не вивчаю нічого нового, пов’язаного із військовою справою, і зараз, під час повноцінної служби в лавах Збройних Сил.
Строкова служба – це велике шахрайство. Громадяни не отримують тут нормальної військової підготовки. Єдине, що ми маємо – це щоденна важка праця. Ми косимо газони, будуємо дачі, працюємо як малярі, штукатури, як хто завгодно, але не як солдати.
Ми отримуємо всього кілька сотень гривень щомісяця. Хіба це не принизливо?
Тут у нас немає позитивних стимулів. Строкова служба просто не може їх запропонувати. Ми раби, нас навіть кличуть рабами. За втечу ми будемо покарані дисциплінарним батальйоном чи гауптвахтою.
Ми не маємо вихідних. Наша відпустка – десять днів на півтора року.
Хіба можна бути патріотом країни, яка тримає тебе в рабстві? Хіба може з’явитися любов до армії, в якій тебе вважають за раба? І як з таким ставленням до нашого покоління можна вимагати, щоб ми залишалися в Україні, а не мігрували за кордон?
Петро Строковик, військовослужбовець