Ще у 2015 році активісти з числа внутрішньо переміщених осіб поставили питання до влади: минув вже тривалий час і ми вже не можемо вважати своє проживання у місцевій територіальній громаді тимчасовим… Так хто ми є для місцевої влади та громади? Чому ми не можемо голосувати на місцевих виборах та обирати по мажоритарних округах? Чому ми нарівні з членами місцевої громади сплачуємо податки, виконуємо обов’язки, але наша думка не враховується, нас «не бачать»? Чому у безхатька, який тимчасово зареєструвався, більше прав у місцевій громаді, ніж у нас? Люди обурюються: ми – не тимчасові туристи, ми – постраждалі від війни, ми – громадяни України і хочемо відчувати, що потрібні своїй державі!
Саме тоді, у 2015 році, вперше, лише два переселенці змогли отримати право на участь у місцевих виборах у Києві. Я тоді як адвокат та правозахисник вела їх справи. Доленосні рішення прийняв Київський апеляційний адміністративний суд. Після цього таких рішень, які б набули чинності, більше не було в Україні. Але кампанія #маюправообирати, оголошена громадськими активістами та правозахисними організаціями, триває й досі.
У чому правова колізія та порушення прав переселенців? Досі у державі не створений механізм забезпечення участі переселенців у місцевих виборах та у виборах по мажоритарним округам, тому що досі держава не може визначити своє ставлення до більш ніж 1,4 млн. своїх громадян. Досі влада вважає цих людей «тимчасовими», не дивлячись на те, що за такий тривалий час пройшов процес налагодження соціальних зв’язків за новим місцем проживання. Люди вже не мають куди повертатися і в більшості вже не бажають цього, навіть якщо війна раптом сьогодні скінчиться.
Держава потурбувалася створити складний механізм обліку та перевірки місця перебування переселенців у приймаючих громадах, нібито для відновлення їх прав як громадян України. Але, створивши таку систему реєстрації, держава не потурбувалася, щоб відомості про цих осіб, які живуть у новій громаді, потрапили до реєстру територіальної громади та до Державного реєстру виборців України.
Отже, нібито держава все враховує, але для реєстру громади та для реєстру виборців цих людей не існує! Тобто, вони так само рахуються членами громад окупованих територій, де права на місцеве самоврядування не можуть діяти. Але всі адміністративні послуги та соціальну допомогу, пенсії від держави вони отримують за новим місцем проживання, як і сплачують податки.
На жаль, дуже часто від високопосадовців та звичайних чиновників ми чули нібито ненавмисне: ви – тимчасово переміщені особи, ви маєте повернутися додому, чекайте. Але життя триває і люди мають жити саме зараз, знати свої права та обов’язки, бути рівноправними членами суспільства та громад. Саме тут і зараз. Невизначеність руйнує життя людей, не дає їм вирішити свої нагальні питання, відчути себе потрібними у своїй державі.
До Верховної Ради України попередньої каденції було подано декілька законопроектів для відновлення виборчих прав переселенців. Найбільш відомий та розрекламований серед переселенців законопроект 6240, який пропонує тимчасову зміну виборчої адреси на підставі заяви виборця та наданих документів, серед яких є, зокрема, довідка переселенця. Цей законопроект має вирішити питання ще й трудових мігрантів. Але таке узагальнення не на користь переселенцям. Проблема переселенців специфічна: їм нема куди повертатися. Вони позбавлені домівок, вони не мають (у більшості) житла на неокупованій території України. Вони не можуть, як інші, змінити реєстрацію місця проживання без наслідків для себе та своїх прав щодо майна, яке залишилось в окупації.
То як це краще врегулювати? Все насправді просто:
• необхідно визнати переселенців членами приймаючих громад, де вони вже постійно мешкають (понад один рік за законодавством);
• визнати довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи одним з документів, що підтверджують місце проживання особи, що є підставою для внесення відповідних відомостей до реєстру територіальної громади та до Державного реєстру виборців (зміна виборчої адреси).
Ці прості кроки не тільки відновлять виборчі права переселенців, але й нададуть людям впевненість у своєму майбутньому, визначеність як членів громади, відновлять права на участь у місцевому самоврядуванні тощо. Це припинить, нарешті, дискримінацію понад 1,4 млн. вимушених переселенців в нашій країні.
У 2019р. знову переселенці пішли до суду під час передвиборчої кампанії до Верховної Ради України з вимогою визнати незаконною бездіяльність ЦВК, яка тривалий час НІЧОГО не зробила як уповноважений державний орган, щоб сприяти вирішенню проблем переселенців як виборців.
В ніч з 20.07.2019 на 21.07.2019 р. перед виборами до Верховної Ради України (з 19 години вечора до 6 години ранку) тривав судовий розгляд позовів переселенців з вимогою визнати бездіяльність ЦВК та зобов’язання створити механізм відновлення прав переселенців. Адже ЦВК вправі приймати постанови з окремих питань виборчого процесу та згідно із ст. 38 Конституції України зобов’язана забезпечувати державні гарантії на участь громадян у виборах. Так, Київський апеляційний адміністративний суд, а потім Верховний суд визнали відсутність механізму для голосування переселенців нарівні з членами місцевих громад, але винною фактично у бездіяльності була визнана Верховна Рада України, яка не прийняла за весь час необхідне законодавство. Суди відмовили переселенцям, як постраждалим внаслідок війни, у звільненні від сплати судового збору. Тобто, свої виборчі права, гарантовані Конституцією і не забезпечені з вини держави, люди не можуть відстоювати безоплатно у нашій державі.
Цікавим є і те, що різні колегії суддів по-різному розуміють, як мають застосовуватися норми процесуального кодексу щодо права позивача при відкритті провадження у справі знати про те, чи звільнений він від сплати судового збору чи ні. Всі ж розуміють, що у переселенців немає зайвих коштів і що звернення до суду є частиною волонтерської правозахисної акції. Тому відмова у звільненні від сплати судового збору є перешкодою у доступі до правосуддя, адже люди не мають для цього необхідних коштів. Але в порушення ст. 57 Конституції України, яка гарантує право знати про свої обов’язки, декілька позивачів дізналися про те, що мають сплатити судовий збір, тільки під час оголошення рішення у справі. І нас явно не чекали у судах, адже для суддів це «зайве навантаження», від якого дуже хочеться позбутися.
Ми побачили хамське ставлення та умисне створення умов для того, щоб позивач та представник не змогли взяти участь у розгляді справи. Але наша боротьба триває. Ми не здамося і не припинимо лупати цю скелю.
Що далі? Звернення до міжнародних інстанцій, звернення до новообраних депутатів Верховної Ради України. Держава, нарешті, має визначитися з правами переселенців та визнати їх рівноправними членами місцевих громад. Скоро нові місцеві вибори, і переселенці мають право обирати на цих виборах!
Наталія Целовальніченко
Фото з ФБ-спільноти Общественная организация “Активная гражданская позиция”