Економічний геноцид

Геноцид як умисне знищення народу, один з найжахливіших злочинів проти людства, давно є предметом запеклих дискусій. Сам масштаб злочинного умислу на тотальне вбивство народу важко вміщується в голові. Непросто повірити у реальність такого нелюдського підходу та домовитись про спільні дії заради уникнення геноцидів.

Де межа між геноцидом та жорсткою раціональною політикою? Хто і в яких випадках має нести відповідальність за геноцид? Наскільки явно вираженими та масштабними мають бути дії вбивць? Чи можна порівнювати Голокост, знищення євреїв у нацистській Германії, із Голодомором, голодною смертю мільйонів селян в комуністичній Україні через створення колгоспів та конфіскацію зерна? Чи прийнятно з точки зору моралі казати про тарифний та пенсійний геноцид, критикуючи антисоціальну політику уряду та комунальних монополій?

У пошуках відповідей на ці питання маємо визнавати неприємні факти та міняти свої уявлення про, здавалося б, азбучні істини, які ми завчили намертво, заслуговуючи відмінні оцінки в системі примусової початкової освіти.

Захист миру шляхом покарання варварства

Політика варварського винищення цілих народів на початку минулого століття була в центрі уваги публіки. Кровопролиття не цуралася жодна світова імперія, несучи “цивілізацію” на багнетах варварським племенам. Відповіддю були повстання і терор.

Львівський студент-юрист Рафал Лемкін був вражений судовим процесом у Берліні, під час якого присяжні виправдали вірменського патріота Согомона Тейліряна, убивцю великого візиря Османської імперії Мехмеда Талаат-паші. Візир організував конфіскацію майна, депортацію та масові вбивства вірмен заради “національних інтересів” турків, щоб завадити виникненню сепаратистської вірменської держави. Сім’я Тейліряна була знищена серед багатьох інших, і студент помстився злочинному державнику. Лемкін не міг не бачити й полонізацію Галичини та спротив українських націоналістів. Жахи того часу спонукали його шукати правові шляхи припинення кровопролиття.

Після здобуття юридичної освіти Лемкін працював прокурором у Бережанах і Варшаві. 1933 року в Мадриді на організованій Лігою Націй конференції з кримінального права Лемкін виступив з доповіддю про “злочин варварства”. Він пропонував визнати злочином і карати політику тотальної ліквідації народів на зразок різанини вірмен з боку турків та винищення асирійців королем Іраку. Пропозиція наробила шуму та викликала шквал критики, адже світовими лідерами того часу постійно проводилися етнічні чистки. Через виступ у Мадриді польський міністр закордонних справ змусив Лемкіна подати у відставку, тож з державної служби він подався у приватну юридичну практику. Але він продовжував займатися науковими дослідженнями і у 1937 році виступив на конференції в Парижі з доповіддю про захист миру засобами кримінального права.

Під час другої світової війни, ховаючись від звірств нацистів і комуністів, Лемкін став біженцем. 49 його родичів загинули від Голокосту. Він читав лекції у Стокгольмському Університеті і почав досліджувати нацистське законодавство та політичні програми у пошуках ознак злочинного варварства. У 1941 році він переїжджає у США та працює над книгою про мілітаристське урядування Європи, яку невдовзі видав Фонд Карнегі за міжнародний мир. Завдяки цій книжці концепція геноциду стала знаменитою, саме слово “геноцид” увійшло в науковий оборот.

Лемкін служив радником судді Роберта Джексона у Міжнародному військовому трибуналі зі злочинів нацистів у Нюрнбергзі, а також продовжував виступати за криміналізацію злочинів проти людяності. Хоча ця пропозиція була відкинута на Паризькій мирній конференції у 1945 році, зрештою справа зрушилася за підтримки уряду США. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, початковий текст якої готував Лемкін, була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. і вступила в силу з 1951 року.

Геноцид як “економічна політика”

Лемкін ставився критично до виправдання геноциду “економічною політикою”, але з таким виправданням йому часто доводилося зустрічатися. У працях Лемкіна містяться численні згадки про економічні мотиви та економічні інструменти винищення людей.

В 1953 році Лемкін виступив у Нью-Йорку перед маніфестацією пам’яті жертв Голодомору в Україні. Текст його виступу під заголовком “Радянський геноцид в Україні”, виконаний на друкарській машинці, зберігається серед інших документів особистого архіву в міській публічній бібліотеці. У 2009 році текст виступу був виданий в Україні у перекладі на 28 мов і розміщений на сайті Міністерства закордонних справ.

Лемкін заявив, що радянська національна єдність створювалася шляхом ліквідації інших народів та культур на підконтрольній території, що стало продовженням злочинів російських царів – таких, як потоплення 10-ти тисяч кримських татар за наказом Катерини Великої, масові вбивства руками опричників Івана Грозного, переслідування українських католиків, різанина польського та погроми єврейського населення.

Описуючи Голодомор, Лемкін згадав страти та висилки в Сибір десятків тисяч українських інтелектуалів, діячів культури, священиків та подальше виморювання голодом 5-ти мільйонів українських селян, коли комуністи диктували свою “економічну політику”: колективізація сільського господарства, урбанізація та індустріалізація.

“Економічна політика” комуністів, яку Лемкін охарактеризував як геноцид, полягала в тому, що у селян забирали землю та зерно і силували їх збирати врожай, як рабів, на продаж за кордон заради купівлі передових промислових і військових технологій та щоб годувати комуністичний “робочий клас” у містах. Державний податок у формі завищеної зернової квоти створив штучний голод на селі, звідки люди масово втікали в міста, жебрали шматок хліба і примусово висилалися назад в село – помирати від голоду.

У 2012 році було видано рукописи не закінченої за життя Лемкіна книги “Вступ до досліджень геноциду”. Історії геноцидів, зібрані в цій книжці, містять ще більше свідчень про різні прояви “економічної політики”, більше схожої на геноцид.

Інструментами геноциду Лемкін вважав податки на домогосподарство, запроваджені германськими та англійськими колонізаторами в Африці, що привело до війни проти будинкового податку в 1898 році. Лемкін виявив зв’язок між завищенням податків та культивуванням рабської праці, характерне для організаторів геноциду з числа європейських військових. Саме по собі обернення народів у рабство (наприклад, Монгольською імперією у середньовіччі), як і масові вбивства, Лемкін характеризував як геноцид.

Проект досліджень геноциду, який описав Лемкін, включав вивчення економічних факторів і мотивацій знищення груп людей протягом історії. Лемкін вбачав економічне підґрунтя у знищенні Карфагену римлянами, у антисемітських жорстокостях різних століть. Він звертав увагу і на конфіскації майна сотень тисяч протестантів, переслідуваних та винищуваних після скасування Нантського едикту у Франції. Нерівний обмін на зразок купівлі землі за брязкальця, винищення племен аборигенів та криваве насадження християнства у Африці, Америці та Австралії Лемкін також оцінював як геноцид.

Геноцид народів-боржників

Ще одна підступна технологія геноциду, за Лемкіним, представляє собою боргове рабство. Цитуючи спогади германського колоніального адміністратора про геноцид племені гереро в Південній Африці, Лемкін пише, що німецькі торговці втюхували в кредит африканцям всілякий непотріб на зразок яскравої модної одежі. Коли африканці не могли виплатити борг, у них забирали землю і змушували працювати на шахтах. Тих, хто не бажав працювати, били палками до смерті.

Хижацьке кредитування та боргове рабство практикувалося практично в усіх колоніях Африки, загубивши велику кількість життів. Вважалося, що африканці мають заплатити рабською працею за блага цивілізації, принесені їм колонізаторами, а їх землі в порядку аграрної реформи слід віддати під європейські плантації, де, знов-таки, місцеві холопи пахатимуть на приїжджих експертів з Європи.

Лемкін цитує слова німецького полковника: “Як ми в Германії маємо примусову освіту, так само має бути примусова праця в колоніях”. Є привід замислитись над тим, як знищує людську мораль, совість і співчуття система примусової початкової освіти, чи не так? Звичайно, всім нам іноді буває корисно, щоб хтось допоміг зробити зусилля над собою і рухатись вперед, але людська гідність вимагає від нас зберігати повний контроль над власним життям, щоб нами не помикали, навіть прикриваючись нібито нашими кращими інтересами або вказуючи на наш борг перед батьками та попередніми поколіннями.

Не можна звикати до примусу з дитинства і забувати, що всьому кращому в своєму житті людина вчиться не з-під палки, шкільної чи сімейної, а коли має можливість самостійно спробувати зробити власний вчинок і радіти власному успіху. Честь і хвала тим, хто допомагає людині стати самостійною. Першим обов’язком людини є залишатися собою попри будь-які обставини, попри всі вищі сили: нема і не може бути нічого сильнішого, ніж людська свобода волі. Чесна, добровільна людська освіта допомагає вільній людині творити себе і власну систему корисних знань, уникаючи помилок та виправляючи власні помилки, а “примусова освіта” ловить людей на помилках та навіює їм почуття власної нікчемності й залежності, перетворює людей на рабів екстрактивних інституцій та солдатів армій завоювання нових рабів. Схоже, геноциди трапляються тоді, коли насильство та грабіж оголошується базовим принципом цивілізації загалом і виховання молоді зокрема.

Канадський економіст Мішель Чосудовський опублікував низку статей, характеризуючи як економічний геноцид політику міжнародних фінансових інституцій у Руанді, Сомалі та колишній Югославії. Зокрема, у статті “Економічний геноцид в Руанді” Чосудовський стверджує, що знищення більш ніж мільйона тутсі військовим режимом хуту під гаслами помсти за століття поневолення хуту в королівстві тутсі було спричинено не тільки етнічною ворожнечею, як це подавалося у західних ЗМІ, але й економічним колапсом через заходи суворої економії, нав’язані МВФ і Світовим Банком. Зокрема, реформи, яких вимагали західні кредитори, не оздоровили економіку, а збільшили прірву у статках багатих і бідних та знищили малий і середній бізнес, оскільки реформаторське законодавство було спрямоване перш за все на створення комфортних правил гри для західних монополій і витискування з населення максимуму податків, щоб забезпечити виплату боргів, з якими країна завідомо не могла розплатитися, причому у списанні цих непосильних боргів країні цинічно відмовляли.

До речі, коли людей з дитинства в системі примусової освіти привчають думати, що вони в великому неоплатному боргу перед державою і повинні віддавати левову частину доходів у вигляді податків, ця система примусового і ніяким здоровим глуздом не обмеженого оподаткування потім дуже допомагає навіювати цілим націям ідею, що вони в неоплатному боргу перед міжнародними фінансовими інституціями і левова частина їх економіки має працювати на нескінченні виплати державного боргу, який ніколи не буде виплачено і не може бути виплачено в принципі.

Урок геноциду в Руанді є повчальним для України не тільки як приклад того, що не можна влізати в борги заради озброєння армії до зубів та побудови авторитарного політичного режиму і по-звірськи мститися колишнім поневолювачам. На прикладі Руанди бачимо також, що не можна покладати надто багато сподівань на мирні домовленості та міжнародних миротворців і дипломатичну підтримку Заходу.

В Руанді був і мирний договір про припинення громадянської війни, і міжнародний миротворчий контингент, і моніторингова місія ООН, але все це не допомогло зупинити геноцид.

Рада Безпеки ООН, обговорюючи тривожні звіти про різанину тутсі, забалакувалася годинами і тижнями за закритими дверима та завжди вирішувала не втручатися у внутрішні справи суверенної держави. На невтручанні наполягали не тільки постійні члени, зокрема, США, Британія і Франція, але й представник військової диктатури Руанди, що провадила геноцид. Агент режиму з руками по лікоть в крові засідав поряд з представниками великих держав, оскільки Руанду на момент геноциду було обрано непостійним членом Радбезу ООН!

У миротворців були зв’язані руки суворими правилами та регламентами, та й чисельність їх була надто малою, щоб зупинити геноцид. А моніторингова місія, яка надсилала незручні звіти в Нью-Йорк про геноцид, скоро була просто припинена. Щоправда, і хуту, які організували геноцид, в кінцевому рахунку програли: вони втратили владу, а країною зі знищеною на багато років репутацією нині керує військовий диктатор з народності тутсі й далі, як попередники, втягує націю в боргову кабалу та розкрадає міжнародні кредити, імітуючи великі успіхи економічних реформ.

Заперечення економічного геноциду в Україні

У 2017 році Український інститут національної пам’яті закликав політиків та громадських діячів утриматися від безвідповідального вживання у своїй риториці слів «геноцид» та «голодомор» виключно заради посилення емоційного впливу на аудиторію. У зверненні зазначалося: останнім часом, мовляв, поширеним стало використання політиками, громадськими діячами термінів «геноцид», «голодомор» у невластивому значенні. Реформи, які вони не схвалюють з політичних чи інших мотивів у заявах, виступах, коментарях та блогах називають «цинічним і спланованим геноцидом українців», пишуть, що «геноцид розпочався: українців знищать по закону», порівнюють: «ситуація зараз нагадує мені геноцид, Голодомор в Україні».

У 2019 році в публікації на сайті «Європейська правда» Микола Гнатовський, доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, президент Європейського комітету із запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню заявив: «У кожному разі є одна річ, якої варто уникати за будь-яку ціну: це тривіалізація злочину геноциду. Важко спокійно чути твердження про “пенсійний” чи то “тарифний геноцид”. У таких спробах – свідома чи неусвідомлена неповага до мільйонів людей, що були закатовані та вбиті страшними тоталітарними режимами ХХ століття, в тому числі нацистським та радянським».

Що можна сказати у відповідь, з усією повагою? Яке питання поставити? Кому вигідно, щоб мозок і нервова система нації не фіксували її вмирання та не боролися за виживання?

За невблаганними даними сухої демографічної статистики, після початку економічних реформ три десятиліття тому населення України щороку зменшується на 100-200 тис. осіб. Це почалося задовго до нападу Росії і в цьому винен явно не Путін. Розмов про це багато, але згадки демографічної катастрофи в офіційних документах скупі й не розвинуті спеціальними дослідженнями, які за великим рахунком не проводяться, бо, очевидно, не фінансуються горе-реформаторами. Звичайно, демократія – це експеримент, але тільки в країнах третього світу це жорстокий і неетичний експеримент без згоди піддослідних, не застрахований від небезпек, схожий на катування.

Можливо, деяким експертам-небожителям з державних наукових установ варто було б спуститися на землю, до людей і подумати над тим, чому в народі йде мова про економічний геноцид. Чесно дослідити демографічні фактори. Прислухатися до публічних виступів ООНівських теоретиків “сталого розвитку”, в тому числі з Римського клубу, які, стоячи в позі моральних авторитетів, не соромляться твердити, що Мальтус був правий і хіба що війни врятують Землю від перенаселення. Можливо, почнуть колекціонувати “реформаторські” опуси про те, що збільшення військових витрат, мовляв, є способом виходу з економічної кризи за кейнсіанськими підручниками, як Лемкін колись починав колекціонувати нацистські виступи за знищення євреїв, досліджуючи витоки геноциду.

Хотілося б, щоб ці експерти з державних наукових установ, якщо вони ще не зробили цього, все-таки почитали, що пишуть в наукових журналах про економічний геноцид їх колеги на Заході й що писав про економіку геноциду Рафал Лемкін, якому належить визначення самого поняття геноциду. Бо коли політики просто через бажання казати людям те, що люди хочуть почути, раптом починають говорити розумні і відповідні сучасним науковим знанням речі, а у виступах науковців звучить замшіла демагогія і популізм, стає страшно за стан української науки. І навіть невідомо, що страшніше в цьому демагогічному запереченні казенними науковцями реалій економічного геноциду: або це повне невігластво та безглузде формалістичне доктринерство, або свідома брехня і відпрацювання політичного замовлення.