Темно-червона цеглина, велика і важка, гупнулася серед паперів, зловісно скрипнувши гострим кутом по полірованій поверхні робочого стола. Клієнт збісився.
– Я ненавиджу паркани! – кричав він архітектору. – Покажіть мені будівельний паркан, і я валитиму його. Старий гнилий дерев’яний паркан зламаю голими руками! Єдиний в світі паркан, який я люблю, належить не мені, а сусіду. Він з круглого каміння. Розумієте, круглого. Сірого. Старовинний, покритий зеленим мохом паркан, на якому місцями росте виноград. Я хочу такий паркан. Вашу цегляну стінку прибережіть для москалів!
Архітектор ковзнув поглядом по бланку замовлення. Номер огорожі з каталогу був відсутній. Та й не включає той каталог покритих мохом парканів. Очевидно, цегляна огорожа виявилася найбільш схожим варіантом зі всього, що спало на ум дівчатам з маркетингу.
– Боюся, ми нічим не можемо вам допомогти. – розвів руками архітектор.
Сцена повторювалася у кількох фірмах. Вся будівельна індустрія міста нічим не могла допомогти худорлявому лисому вусаню з похмурим виразом обличчя, очі якого палали гнівом.
В конторі по вулиці імені чи то невідомого генерала визвольних змагань проти комуністичного колоніалізму, чи то мертвого попа, який за життя збирав купу грошей у церковну касу прокльонами комуністів з кафедри – подібних вулиць після декомунізації розвелося, як жвачки на тротуарі, – він мало не накинувся на менеджера з індивідуального дизайну, коли очкарик поклав йому руку на плече і, забивши баки пахощами тропічних парфумів, переконував:
– Зрозумійте, вам не потрібен паркан. Тепер це не модно. Краще поставте камеру відеоспостереження на видному місці, ефект буде той самий.
– Спочатку підрости, а потім будеш давати поради! – гримнув примхливий клієнт, відштовхуючи менеджера.
Цим клієнтом був мовний інспектор Василь Служко, гроза безграмотних транснаціональних корпорацій, герой виїзної перевірки українського бізнесу в Сполучених Штатах, де він спробував оштрафувати українську ведучу “Голосу Америки” за суржик в прямому ефірі. Це безуспішне, але героїчне звершення, свідками якого стали мільйони глядачів, прославило Василя на кілька днів, після чого всі його забули. Звісно, всі, крім транснаціональних корпорацій, де спеціально для нього тримали не українізовані касові апарати, щоб швидко відбутися штрафом і не провокувати комісійну перевірку – Василь мав звичку приходити вдруге з лютою професоркою університету, позаштатною радницею мовної інспекції, коли сам не знаходив, до чого причепитися. Професорка настільки сильно та пристрасно любила рідну мову, що плювалася і дряпалася, побачивши літери Ы чи W, а якось під враженням від китайського ієрогліфа 我 впала в істерику на три години, тим більше, що в цьому ієрогліфі їй примарились серп і молот.
Цілий тиждень Василь обдзвонював різних будівельників, домагаючись омріяного паркану. Від відчаю він навіть замислився, чи не спитати у сусідів, хто їм збудував дивовижний, прекрасний паркан. Високий, престижний, величний і трохи страшний – паркан не допускав думки, що під його захистом живе звичайна людина, яку отак запросто можуть потурбувати прості смертні.
Цей паркан супроводжував Василя з дитинства. Мати заборонила йому виходити на вулицю, коли побачила, як дитина мочиться під парканом. Батько відшмагав його ременем і довго повчав.
– Ти бачив цей паркан? Хіба він не викликає поваги?! – питав батько.
Малий Василь не знав, що сказати.
– Ми живемо в країні, де всі крадуть у всіх. Щоб бути багатим і благополучним, тобі потрібен надійний захист. – вчив батько. – У кого є міцний кам’яний паркан, той справжній господар. Через цей паркан не перелізе жоден злодій. Я мрію, що мій син виросте і побудує такий паркан навколо власної хати. Ти будеш великою людиною, хлопчику, якщо турбуватимешся про безпеку рідних.
Після цієї розмови Василь став приглядатися до парканів. У пригороді, де він жив, було багато приватних будинків, огороджених бозна чим. Дошки ледве трималися на цвяхах. Проволока рабиці потворно зміїлася і стирчала в усі боки.
Рідну хату батько сховав за металевим парканом, розфарбованим синьою та жовтою фарбами. Василь заходив до подвір’я, йшов по глиняній стежці до хати, з другої спроби відкривав замок, що постійно заїдав, скільки його не змащували, і думав про паркани; навздогін йому радісно лаяв голодний собака: господар повернувся.
– Я заздрю тим, у кого цегляні паркани, – якось він зізнався батьку, – Вони такі міцні!
– Це так здається. Синку, наш паркан кращий. – посміхнувся батько.
– Чому?
– Розумієш, є свій паркан і є чужий паркан. Цегляні паркани схожі на кремлівську стіну. А в Кремлі живуть вороги України. Ти ж не будеш заздрити чужинському Кремлю або, боронь Боже, Великій Китайській Стіні? Це не наш менталітет! Краще хай тримаються від нас подалі!
Навчений відрізняти свої паркани від чужих, Василь поступив до університету. Конкурсну комісію філологічного факультету вразив його есей про традиційні паркани в селі Моринці, де народився Тарас Шевченко. Університет оточував високий червоний паркан. На першому курсі Василь виграв вибори до студентського парламенту з програмою, що передбачала перефарбування паркану в національні кольори. Однак червоний паркан йому не дозволили чіпати. Натомість декан підвів його до вікна і показав на будівельний паркан:
– Оце мене турбує. Поряд з факультетом будують офісний центр, шум заважає студентам вчитися.
Василь не відчував особливого шуму, але декану краще знати! Студентський парламент провів мітинг проти будівництва. Міська рада навіть не відповіла на петицію. Тоді Василь вирішив показати хлипку, жалюгідну огорожу забудови друзям по спортклубу в студмістечку. Якось ввечорі, після тренувань, хлопці йшли мимо огорожі, і наче вихор пролетів – паркан упав, а вихор полетів далі, мимо побутівки, від якої кисло тхнуло пивом, мимо незграбних бетонних паль у пустому котловані, схожому на рот з вибитими зубами.
– Куди полетів? – спитала дівчина, коли він розповів їй.
– На побачення з тобою. Не хотів спізнитися. – заявив Василь.
– І що, паркан просто впав?
– Отак просто впав, розумієш.
– Не розумію. Ви його повалили?
– А якщо і так? Це ворожий паркан. Ненавиджу, коли ставлять потворні паркани без дозволу студентського парламенту. Паркан має бути справжній, традиційний, як оцей. – Василь похлопав рукою по округлості сусідського паркану. – Торкнись його!
Дівчина торкнулася, погладила мох:
– Теплий.
У миттєвому пориві він притиснув її до сусідського паркану і поцілував. Вона відповіла на поцілунок.
– Пішли до мене. Батьки з сестрою поїхали відпочивати в Туреччину, ми будемо одні.
Спогади, спогади… Потім він застав декана під час торгу з прорабом і скористався моментом, щоб отримати дозвіл на велику дискотеку в студмістечку.
Минуло десять років. Дівчина стала професоркою, а він оштрафував на мільярд з хвостиком імпортера великої партії мобільних телефонів за рінгтон з неукраїнською піснею. Начальник мовної інспекції, полковник філології Заливайко, на радощах виписав йому мільйонну премію. Мрія Василя от-от мала стати реальністю, бо він нарешті знайшов, хто збудує традиційний кам’яний паркан навколо батьківського дому.
– Отже, це ваш сад каменів,– сказав він у штаб-квартирі будівельної корпорації “Якудза Україна”.
– Авжеж, Василь-сан.
– І на каменях японські ієрогліфи. – продовжував Василь тоном вчителя, який вказує учневі на очевидну помилку.
– Авжеж, Василь-сан. Щось не так? – занепокоївся генеральний директор корпорації.
– Написи іноземною мовою не супроводжуються українським перекладом. Оцей от, – Василь ткнув пальцем, – взагалі схожий на перекреслену літеру Ї, що є наругою над державною мовою, тобто, кримінальним злочином, який карається арештом на строк…
– Ми щиро вибачаємося! – запобігливо перервав його директор. – “Якудза” виправить помилку негайно! Чим “Якудза” може допомогти вам, Василь-сан?
– Зі свого круглого каміння ви збудуєте мені паркан!
– Який паркан?
– Кращий в Україні паркан!
І вони збудували. Тепер, заходячи у двір, порослий бур’янами, ідучи до запиленої хати, Василь не відчував меншовартості. Він був власником найкращого паркану, який не по зубах жодному кримінальному елементу. Під прихистком цього неймовірного паркану Василя мало спіткати багатство, благополуччя та всілякі успіхи в особистому житті. Щоправда, до багатства поки було далеко, але надійний стабільний паркан не залишав сумнівів: щастя скоро прийде і поселиться саме тут.
З любов’ю до свого неймовірного паркану він прокидався, йшов на роботу, повертався з роботи і засинав. Йому снився паркан і нескінченні перехожі, які дивилися на паркан з повагою; він лічив уявних перехожих, щоб заснути. Знайомим жінкам він розповідав про паркан на першому ж побаченні. І одружився лише на тій, яка виказала належну повагу до паркану.
Василь вже став заступником начальника відділу санкцій за недозволене запозичення іншомовних слів та імен. Йому лишалося кілька років до виходу у відставку, на почесний відпочинок. Він жив з дітьми у тій самій великій старій хаті, збудованій предками на віки, під крилом свого улюбленого паркану. Одного літнього вечора, світлого і спекотного, онука вбігла до хати і закричала:
– Дідусь, паркан ламають!
Він вискочив на подвір’я. Рідний паркан стояв, як завжди, величний і неприступний.
– Сусіди ламають паркан!
Василь вибіг на вулицю і жахнувся. Напівголі засмаглі дядьки трощили cусідський паркан відбійними молотками, вигризаючи спогади, пов’язані з цим парканом: про покійного батька, про перше кохання. За парканом відкрилися акуратні зелені газони. Мостик, перекинутий через штучний струмок, вів до скляних дверей сяючого срібно-білого будинку, схожого на космічний корабель з іншої галактики.
– Хто вам дозволив?! – крикнув Василь.
– Господарка будинку. Обіцяла десять бітцентів премії, якщо поламаємо за добу. – відповів робітник.
З розбитим серцем Василь повернувся додому. Пішов у сарай, до майстерні онука, що мріяв стати художником. Взяв балончик з фарбою. Коли сонце сховалося за горизонтом, він пірнув у ніч.
Наступного ранку мовний інспектор стояв у дверей сусідського будинку з планшетом, на якому була щойно складена постанова про штраф за адміністративне правопорушення. Після дзвінка двері відкрила жінка.
– Ви, очевидно, Василь, наш сусід з мовної інспекції? – вона усміхнулася йому. – Мене звуть Валентина. Рада з вами, нарешті, познайомитись.
– Пані Валентино, мені сумно знайомитися за таких невтішних обставин. – за професійною звичкою, Василь одразу пішов у атаку. – Може, ви поясните, що означає ця літера Ы мовою держави-агресора на стіні вашого будинку?
– Вам краще знати. Не я це малювала. Попрошу робітників змити.
Василь аж смикнувся від такого нахабства.
– І не сподівайтеся так легко відбутися! Я здійснив фотофіксацію вашого адміністративного правопорушення! – гримнув він.
– Ви знаєте не гірше за мене, що це не моя витівка. – сусідка, здавалося, бачила Василя наскрізь, і від цього він ще більше розлютився.
– Слухайте, панночко. У вас був прекрасний паркан, якому я все життя заздрив. Ви паркан поламали невідомо навіщо. Звісно, тепер ви беззахисні. Будь-який хуліган може вломитися до вас та обмалювати стіни антиукраїнськими літерами, а потім вам же за це відповідати, бо ніхто не повірить, що вас підставили. Краще заплатіть штраф і відновіть свій паркан. Будьте адекватною громадянкою. Що на вас найшло взагалі, що це за безумство – ламати другий в світі за красою паркан після мого?!
– Ненавиджу цей паркан. – пояснила Валентина. – В дитинстві я відчувала, що паркан відгороджує мене від великого світу, не відпускає з домівки. І він такий диявольськи високий, не перелізеш! Батьки завжди казали, що будинок має захищати міцний паркан, так само як людині потрібен захист держави. Мій прадід збудував цей паркан, коли паркани були модні. Тепер мода змінилася, і я відчуваю, що потворний паркан вже зайвий. Ви кажете боятися хуліганів? Що ж, купа злодіїв пішли на війну, сподіваючись розважитись та помародерствувати, і згинули у безглуздих боях. І де та війна? Тліє десь далеко і притягує, як магніт, кожну нещасну істоту, що не знайшла миру в своєму іржавому нутрі. А ми, люди мирні, допомагаючи один одному пережити важкі часи, навчилися довіряти і бути гідними довіри. Великий світ за парканом вже сприймається не як загроза, а як спільний життєвий простір всіх людей. Тому кляті паркани та кордони виходять з моди.
Василь мстиво домалював нулик до суми штрафу в постанові, вручив Валентині та пішов на роботу.
Опівдні на його електронну пошту надійшов лист, в якому повідомлялося, що о 19 годині того ж дня в чаті з складною інтернет-адресою відбудеться криптосуд, в який він викликається у якості відповідача за позовом про відшкодування шкоди, завданої псуванням майна та зловживанням службовими повноваженнями. Василь поскаржився начальнику, але той навіть не став його слухати:
– Якщо прийшла повістка, заходь в чат. Ти ж не хочеш, щоб тебе засудили без твоєї участі? Знаєш, ця криптодержава дуже набрала сили, а в криптосудах справи вирішуються за лічені дні, іноді навіть години. Швидше, ніж в звичайних судах! Мене теж вчора викликали, тільки в якості присяжного.
Василь зателефонував до поліції. Його попросили негайно прийти на допит в якості потерпілого у кримінальному провадженні за фактом терористичної діяльності так званої криптодержави, а також ухиляння від сплати податків та шахрайського випуску забороненої криптовалюти.
– Кримінальне провадження на криптодержаву завів особисто генеральний прокурор два роки тому, коли він програв виборчу кампанію у криптосудді. – пояснив слідчий, підсовуючи Василю на підпис протокол допиту. – Це кримінальне провадження налічує мільйони потерпілих, обвинувачених та виправданих. Але криптодержава, знаєте, завела таке саме кримінальне провадження щодо терористичної діяльності держави. Якось я був криптоприсяжним у справі про терористичний наліт армії на один з дата-центрів криптодержави, але я вам цього не казав.
– І що ви порадите мені робити? – спитав шокований Василь.
– Я б порадив вам не пропустити свій криптосуд. Якщо ви нічого не тямите у криптоправі, хоч воно досить просте, скористайтеся правовою допомогою. Можу порадити вам безкоштовного робота-криптоадвоката. Можете найняти і людину, якщо не шкодуєте бітцентів.
Криптосуд тривав годину. Василь сидів з ноутбуком у тіні свого улюбленого паркану та спостерігав на екрані, як суддя і присяжні з цифрами замість імен сумлінно виконують свої обов’язки. Червоний від сорому, він дивився відеозаписи свого нічного вторгнення до сусідського подвір’я. Від камер спостереження не сховалося нічого, навіть домальований до штрафу нулик. Криптоадвокат виявився відмінним, зажадав цифрової експертизи автентичності відеозаписів, яку негайно виконали два незалежні роботи з передбачуваним висновком: записи справжні. Криптосуддя наказав Василю компенсувати сусідці моральні збитки у сумі одного біткойна.
“Ви підтверджуєте, що добровільно виконаєте рішення суду?” – спитав його криптосуддя.
“А що мені буде, якщо не виконаю :–)” – написав Василь у чат.
“Все може бути ;–) Може бути, що мовна інспекція завтра виявить літеру Ы на вашому улюбленому паркані” – відповів криптосуддя.
“У мене нема біткойна, який ви присудили заплатити” – пояснив Василь.
“В такому разі за вас заплатить криптодержава, а ви відпрацюєте криптодержавну місію. Деталі буде повідомлено електронною поштою” – заспокоїв Василя криптосуддя.
Наступного ранку мовний інспектор Василь Служко стояв під високим цегляним парканом приватної садиби генерального прокурора і протоколював літеру Ы, щедро розпилену чорною фарбою.
“Відгороджуються від народу парканами, як в Кремлі, ні з ким не спілкуються, крім холуїв, а потім скаржаться, що люди створили криптодержаву…” – міркував він. – “Ну нічого, козли бикуваті, криптодержава і до вашого клятого Кремля добереться!..”.
Юрій Шеляженко