Що змінять вибори?

На 2019 рік заплановано дві виборчі кампанії. Вибори Президента України призначено на 31 березня, вибори депутатів Верховної Ради мають бути 27 жовтня. До чого ведуть ці дійства та їх учасники?

Виборчий процес

Ритуал виборів має викликати надії на зміни: вирішення проблем, які сьогодні здаються нездоланними; усунення від влади негідників, які сьогодні здаються всесильними. Під час виборів сили людей мобілізуються на підтримку корисних починань, ініціаторам яких ми довіряємо владу певний час вирішувати, що нам треба робити всім разом і кожній людині окремо для досягнення бажаного для всіх результату.

Президент в політичній системі України розпоряджається державним суверенітетом: визначає міжнародний курс, будує вертикаль влади в центрі та на місцях, командує силовиками та військовими. Під час виборів президента з’ясовується стратегія держави на найближчі 5 років і особа стратега.

Парламент представляє та узгоджує інтереси людських і фінансових капіталів, зосереджуючи управління ними в уряді. У парламенті вирішуються найбільші конфлікти інтересів, обговорюються і схвалюються капіталовкладення у стратегічні рішення, а уряд формує тактику державного управління в залежності від виділених ресурсів. Парламентські вибори відбуваються після президентських через короткий проміжок часу, достатній для того, щоб президент міг провести до парламенту потужних союзників для реалізації своєї стратегії. На виборах до парламенту визначаються ключові персоналії правлячої еліти, а також її ставлення до стратегії держави.

Претенденти

Основними кандидатами в президенти, на разі, є чинний президент Петро Порошенко, екс-прем’єрка Юлія Тимошенко, шоумени Володимир Зеленський та Олег Ляшко, екс-міністри Гриценко та Бойко. Скоріш за все, вибори пройдуть в два тури. Ключові послання президентських кампаній: у Порошенка – геть від Росії; у Тимошенко – новий економічний курс; у Зеленського – служити народу; у Ляшка – радикалізм; у Гриценка – непопулярні реформи, євроатлантична інтеграція; у Бойка – примирення з Росією. Останні троє мають мало шансів на перемогу за рейтингом симпатій, їх просто не звикли бачити в якості керівника держави.

Порошенко мобілізує адміністративний та олігархічний ресурс, можливі фальсифікації та підкуп виборців, а кількість технічних кандидатів зашкалює. Не виключено, що в другий тур з Порошенком протягують технічного кандидата. Перемога Порошенка означатиме, що нічого не зміниться. Навряд чи українці виберуть безглузде розпалювання війни та подальше зубожіння людей, хоча такий вибір їм ще можуть нав’язати чи фальшиво приписати.

Тимошенко, попри недовіру до багатьох прийнятих нею рішень у минулому, має достатньо високий авторитет і грамотну команду, щоб успішно апелювати до надій народу на мир і соціальний захист і користуватися підтримкою бізнес-кіл, невдоволених монополізацією усіх сфер життя угрупованням Порошенка. Перемога Тимошенко потягне за собою багато політичних компромісів, спрямованих на консолідацію та примирення. Схоже, що Тимошенко розраховує повернути в партію “Батьківщина” частину своєї команди, яка заради Порошенка відкололася у 2014 році та отримала контроль над силовим і правоохоронним блоком уряду під нині непопулярним брендом “Народний фронт”. Успіх політики Тимошенко залежить від того, чи вдасться їй пояснити українські інтереси і Путіну, і Трампу та направити зусилля войовничої частини населення у суспільно корисне чи, принаймні, не таке шкідливе русло.

Зеленський не є політиком, але за останні роки українці звикли бачити його в ролі президента у дотепному серіалі “Слуга народу”, та й до того його команда “веселих та кмітливих” вдало висміювала всіх політиків. Голоси за Зеленського будуть голосами за казкового президента Голобородька, єдиного у владі не хабарника та не маріонетки олігархів, якому вистачає духу послати куди подалі МВФ і який намагається робити приблизно те, що роками обіцяли українцям всі політики. Успішність Голобородька-Зеленського на виборах означає перетворення політики на шоу-бізнес, технологію маніпулювання масовими емоціями. Люди готові голосувати за маску, за якою ховається майстер сюрпризів та зірка корпоративів. Може, він вміє підвищити настрій жартом у сірі будні після стресових, кривавих новин. Проте він не довів свою здатність всерйоз робити життя людей більш щасливим. Високий рейтинг медійного фантома примушує непокоїтися за розумовий розвиток українців, але й дає надію на те, що чесне обговорення політичної ситуації, вбите у зародку меседжами масової пропаганди, зрештою відродиться у дискусіях людей між собою після того, як реальність катастрофічно розійдеться з телевізійною картинкою.

На парламентські вибори передбачувано виходять політсили на чолі з ключовими кандидатами в президенти. Найвищий рейтинг симпатій виборців мають партії “Батьківщина” Тимошенко, “Солідарність” Порошенка, “Слуга народу” Зеленського, “Опозиційна платформа – За життя” Бойка, “Громадянська позиція” Гриценка та “Радикальна партія” Ляшка.

Вибори наблизять мир?

Найбільша проблема, вирішення якої ми очікуємо від влади, є скоріше міжнародною, ніж українською. Це питання конфлікту між Україною і Росією, в ході якого був втрачений контроль над Кримом і розгорнувся жорстокий збройний конфлікт на Донбасі. Разом з нами вирішення цієї проблеми очікує весь світ. Через те, що ми робимо свій вибір не наодинці, можна сказати, що світові належить дорадчий голос на українських виборах. Прислухаємося, чого домагаються ці дорадчі голоси, перш за все, Росія і НАТО.

Керівництво Росії очікує, що новий президент України буде готовий до переговорів, а отже і до поступок. Це не означає, що такі поступки мають бути принизливими для України; кожна домовленість передбачає взаємно вигідні поступки всіх учасників. Бажаним сценарієм для Путіна є визнання російських претензій на Крим і політична інтеграція Донбасу із збереженням існуючих економічних і культурних зв’язків з Росією. В обмін на це Росія готова надавати Україні значну економічну допомогу, підключаючи зв’язки серед широкого кола позаблокових країн, таких як Китай. Звичайно, подібна економічна допомога посилить залежність України від Росії. Альтернативою є продовження гібридної війни, яка з російської точки зору носить оборонний характер.

Керівники країн НАТО очікують, що Україна не піде на поступки Росії і продовжуватиме жорстко та войовничо розривати усі економічні та культурні зв’язки з Росією. НАТО є проектом американського лідерства в усьому світі із залученням вузького кола союзників, лояльність яких гарантується економічною та політичною залежністю. Це не тільки геополітична клієнтела, але й ринок збуту американської зброї, енергоносіїв і високих технологій, що купуються в кредит і нарощують невідплатний борг націй перед американськими банкірами. Інтерес США як лідера НАТО полягає в знищенні конкурентного потенціалу Росії, збереженого і навіть нарощеного після розпаду Радянського Союзу. Заради протистояння Росії атлантичні “яструби” готові розпалювати війну в Європі та навіть погрожувати атомною війною. Такі радикальні плани, однак, не є реалістичними і швидше представляють собою гру м’язами на тлі глибоких протиріч всередині альянсу. У Великій Британії критикують розширення НАТО, Франція і Німеччина виступають за створення європейської армії, Угорщина відмовилася дати зелене світло вільному пересуванню американських військових і не хоче купувати в США скраплений газ. Лякалка про глобальне потепління, що стримувала експансію “Газпрому” на європейському ринку, разом із створеними під неї клієнтелами екоекстремістів той самий “Газпром” використав для протестів проти добування американцями сланцевого газу і нафти чорноморського шельфу в Україні напередодні розпалювання війни та анексії українських територій, енергетичні ресурси яких Кремль ніяк не збирався уступати Білому Дому.

Найбільшою проблемою є те, що, поважаємо ми імперські амбіції чи ігноруємо, ми залишаємося залежними від великих держав. Адже у них є величезний інструментарій просування імперських амбіцій: це драконівські політики “сталого розвитку”, “кредитування реформ” і “санкцій”, це кредитно-благодійні морковки та потужні військові канчуки. Ми залежні від Росії або через участь в імперському проекті, або через необхідність давати відсіч набігам імперців; ми залежні від Заходу або через участь у атлантичному проекті, або через необхідність стримувати експансію НАТО. При цьому обидва проекти обіцяють відносну незалежність України в межах їх впливу і обидва хочуть контролювати та переформатовувати політичну та економічну систему України. І обидва проекти втягують Україну в безглуздий конфлікт між ними.

Вибори могли б наблизити мир, якщо б обраному президенту України вдалося дистанціюватися від обох проектів та запропонувати реальну програму досягнення миру в усьому світі, а не просто загравання з конфліктуючими імперіями та ілюзії ізоляціоністського нейтралітету. Важливо, що це потребує перспективного бачення більш мирного, безпечного та благополучного світового устрою, яке грамотно заявлене та підтверджене певною практичною перевіркою. Це не може бути бачення тільки для України, оскільки протиборчі сторони втягують у свій конфлікт весь світ, тому й бачення має орієнтуватися на залучення зусиль всього світу заради миру та добробуту. Жоден з основних кандидатів у президенти поки не виступив з таким баченням.

Вибори вилікують від бідності?

Хоча поняття нації в сучасному світі стало загальновживаним не в останню чергу через вплив знаменитого трактату Адама Сміта “Багатство націй”, сумлінне проведення виборчих процедур та інших ритуалів національної єдності далеко не гарантує багатство та благополуччя ані людям, ані тому, що вони називають “націями”. Розберемося, чому.

Греки, автори поняття політики, вважали світ спілкою вільних міст (полісів), керованих “демократичними” зборами воїнів і старійшин племен-громад. Для греків багатство було результатом правильного ведення домашнього господарства (“економіки”), рабовласницького виробництва та торгівлі між містами. Римляни, автори поняття імперії, прагнули підкорити своєму місту-державі весь світ, захопити багатства інших міст.

Нація – богиня родів у давньому Римі, пізніше просто синонім походження. Для римлян “націями” були інородці. Римська імперія була зацікавлена у тому, щоб нації ворогували між собою і платили за захист Риму. Після розпаду імперії “нації” успадкували латинські землі та мову. Різномовна молодь у перших середньовічних університетах вчила спільну мову, латину, якою різні мовні групи студентів звалися “націями”. Це слово з присмаком студентського братерства пізніше використовувалося вченими людьми, щоб звернутися до почуття народної спільності, і так набуло сучасного широкого змісту. Коли хтось каже “нація”, мається на увазі те саме, що у римлян означало “публіка”: всі ми разом взяті, всі як один; весь народ в особі того, хто промовляє це ритуальне слово.

Сучасний світ вважається об’єднанням націй. Відповідно до поширених уявлень, кожна людина і кожне місце на нашій планеті належить національній державі, яка керується виборними представниками народу і основною турботою якої є безпека та процвітання економіки. Економіка складається з інституцій, які претендують на задоволення потреб людей і під цим предлогом підміняють індивідуальні потреби колективними претензіями. Ви не купуєте поїсти, а формуєте попит на продукти споживання, а отже і їх виробництво. Фінансисти визначать, скільки все це коштує, і даватимуть кредити на виробництво і споживання; ці кредити вплинуть на ваші доходи і ціни цікавих вам продуктів. Інституція, або установа, забезпечує роботу певного економічного механізму, створеного та підживлюваного довірою фінансистів, вираженою в формі кредитів. Така довіра зумовлюється контрольованістю інституцій, їх здатністю приносити прибуток, тобто, служити фінансистам.

Ключовою інституцією є держава, і її політика визначається фінансовими інституціями. Виборці та обранці йдуть за грошима. Кредитна політика фінансистів визначає, що є економічно доцільним, і таким чином здійснює вирішальний вплив на волю народу та його представників. Кредитну політику пояснюють чим завгодно: “невидимою рукою ринку”, державними регуляціями, заплутаною статистикою, багатосторінковими дослідженнями із заздалегідь замовленими висновками і т.п., але воля вузького кола фінансистів завжди стоїть за “елітною” та “експертною” зверхністю та містицизмом, відвертим і прихованим суперечливими розумуваннями. В кінцевому рахунку, бажання фінансистів купити все і назавжди за пусті обіцянки та їх змагання у захмарній брехливості всепідкупаючих обіцянок відображає обличчя сучасної держави за невеликими винятками, які підкреслюють тотальність правила.

Вважається, що економічне зростання тим швидше, чим більший розрив між багатими та бідними. Щоб багатші багатшали, бідніші мають біднішати, а хто є хто, залежить від походження, від “нації”. Одні країни мають практично все, інші країни не мають практично нічого. Одні самі через нестримані потреби та амбіції влізають в борг, інші змушені брати кредит, бо ніде дітися. І з людьми те саме: життя дорожчає, автоматично виписуються податки та штрафи. Кожну людину та кожну країну в світі почуття боргу змушує рухатись, задовольняючи примхи фінансистів.

Бідність є результатом недовіри з боку фінансистів, недостатнього кредиту для задоволення життєво важливих потреб. Здавалося б, люди могли б більше довіряти собі та один одному і створити купу багатства без всяких фінансистів, точніше, будучи самі собі фінансистами. Але фінансисти старанно турбуються про звуження свого кола та збереження прірви між багатими та бідними, особливо смертельної конкуренції між бідними, цинічно обіцяючи, що виживе найсильніший. Бідні нації мають воювати, і війна фінансується серед інших інституцій гноблення, покликаних знищити не профінансовані прояви довіри між людьми – або самих людей, які сміють довіряти один одному, хоча кредит на це ніхто їм не давав.

Отже, щоб подолати бідність в Україні, обраний президент України мав би працювати над створенням такої високої довіри між людьми, щоб створене спільне багатство могло перебільшити кредити на війну, насильство, брехню та саморуйнівну конкуренцію. Такий рівень довіри має бути в оточенні політика і при цьому мати реальний потенціал розширення, щоб кожна людина могла стати партнером президента в цій спільній довірі, у республіці людського щастя та благополуччя. Це потребує системного і майстерного застосування технік взаємності, щедрості та милосердя, зведення до нуля будь-яких проявів невдячності та безкарності. Звичайно, щедрість починається з бажання слухати та спілкуватися на рівних, не з трибун та екранів, а віч-на-віч з необмеженим вічем шумних людей, оскільки слова є первинною і найдоступнішою формою всяких фінансів. Несхоже, щоб основні кандидати в президенти навіть розуміли ці базові для подолання бідності ідеї; швидше вони сприймають себе як фінансистів людських капіталів та прагнуть збагатитися авторитетом за рахунок бідності “нації”.

Свобода вибору

Є кілька проблем з націєцентричною картиною світу, які очевидні кожній самостійно мислячій людині. По-перше, людська особа належить собі, а не нації, і живе своїм розумом, а не за програмою інституцій. По-друге, нечесно називати представниками і слугами народу професійних обманщиків. По-третє, всі інституції є спрощеними індивідуальностями, включаючи державу, яка є усередненим зліпком особистості давніх князів; тому людська індивідуальність, а не держава, є ключовою економічною інституцією. Перераховані проблеми спричинені зловмисним бажанням протиставити націю людині.

Французький філософ Ернест Ренан примирив людяність та національність, стверджуючи, що нація є волею людей прийняти спільне минуле і творити спільне майбутнє. У нього нація вже не застигла відчужена спадковість, але сформована та рухома людською волею громада. Вона схожа на спадковий капітал пам’яті, історії, культури, який нащадки мають збільшити. Цій реальній нації, побудованій людською волею, на відміну від легенди про націю можна довіряти.

За легендою про націю, походження людини зумовлює її долю. Саме ця легенда і дозволяє твердити, ніби нема людей, крім націй, материнської та батьківської землі, від якої відірватися неможливо. Ніби людина не створює себе власними рішеннями та вчинками, а є дитям нації і продуктом економічних інституцій – всупереч життєвому досвіду стверджується, що одне виключає інше.

Є проблема і з цією легендою. Повірити в неї дозволяє лише людська фантазія, і та сама фантазія вирощує крила, щоб людина відірвалася від землі. Якщо представити світогляд людини як книжку, легенда про націю займає пару сторінок, а історія віри в себе – сотні й тисячі сторінок.

Якщо ви знаєте, що таке свобода – це не тому, що у вас на долі так написано, а тому, що ви спробували і вам сподобалось. Весь людський досвід, кожна сторінка власного життя підказує, що власні наміри приводять людину до того, ким вона є сьогодні, а не якесь міфічне походження. Власні наміри в цілому відомі та підконтрольні тільки самій людині; хоча є способи вторгнення у цю приватну сферу, є також способи успішної протидії вторгненню. На відміну від намірів, походження є звершеним фактом, на його незмінність можна покластися. Нерозривний зв’язок сьогоднішньої й вчорашньої особистості дозволяє перетворити знання походження на інструмент підкорення, хоча, звичайно ж, той самий інструмент може бути й інструментом звільнення. Ніхто не може знати краще власне походження, ніж сама людина, як власний творець.

Нас намагаються переконати, ніби ми маємо вибір лише раз на п’ять років. Це неправда: кожного дня ми робимо життєво важливі вибори. Ми вибираємо, з ким дружити, а від кого триматися подалі. Ми вибираємо, що нам треба, а що не треба. Ми вибираємо свій життєвий шлях і несемо відповідальність перед собою за свій вибір. Ці щоденні вибори міняють набагато більше в нашому житті, ніж будь-який Президент України, хоча обрати миролюбну та щедру особу лідером нації теж важливо. І якщо популярні кандидатури не гідні цього стандарту, все одно є вибір між більш і менш гідними. Свободу вибору у людини неможливо відібрати чи втиснути у вузькі рамки ритуальних формальностей. Саме людська здатність жити своїм розумом, свобода волі з кожним подихом дає людині надію на щастя. Ми творимо себе, щоб радіти собі та зробити свою радість загальною.