АНОТАЦІЯ
Спільна доповідь про порушення прав людини на особисту автономію в Україні, присвячена пригнобленню особистої автономії та нехтуванню правами людини в Україні, підготовлена Автономною Адвокатурою (А=А), Українською Радою Вільнодумців і Віруючих (УРВВ) та Інститутом душевної релігії (ІДР) у березні 2017 р. для спільного подання до робочої групи з Універсального періодичного огляду України у Раді ООН з прав людини (третій цикл, 28-а сесія, планована дата УПО 15 листопада 2017 року) та доповнена в липні 2017 р. через швидке погіршення ситуації з правами людини в Україні.
Основні проблеми, виявлені в Україні: війна, бідність, безкарність більшості злочинів проти особи, велика рідкість застосування прав людини в судовій практиці, економічні бар’єри у доступі до правосуддя, авторитарні практики, шкідливі для національних, культурних, релігійних та незгодних меншин, придушення свободи слова, державні політики порушення приватності та прав власності, хижацький монополізм та елітизм.
Основні пропозиції для України: внести поправки в Конституцію України для визнання універсальної невідчужуваної природи та автономного значення прав людини; зменшити чи скасувати судові збори в типових випадках порушень прав людини, особливо силовиками і чиновниками; дозволити юристам розвивати плюралізм правових позицій та створювати альтернативні незалежні адвокатські об’єднання без примусового членства в Національній асоціації адвокатів України; припинити блокування соціальних мереж; припинити примушувати людей та засоби масової інформації використовувати українську мову шляхом тиску; припинити диктувати релігійним організаціям, як їм поклонятися і управлятися, виконати зобов’язання України, зазначені у §§ 86-91 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Свято-Михайлівська Парафія проти України” (№ 77703/01 від 14 червня 2007 року); припинити втягнення людей у агресивну війну, не дискримінувати пацифістів, виконати зобов’язання, зазначені в резолюції Комітету ООН з прав людини №CCPR/C/UKR/CO/7 від 22 серпня 2013 року, зокрема, зупинити насильство проти меншин та незгодних, забезпечити право на відмову від військової служби з мотивів сумління на недискримінаційній основі; припинити цензуру електронних петицій; дозволити людям брати участь у інклюзивному публічному діалозі.
1. Ця доповідь підготовлена у березні-липні 2017 року громадськими організаціями «Автономна Адвокатура», «Українська Рада Вільнодумців і Віруючих» та «Інститут душевної релігії» і присвячена ситуації пригноблення особистої автономії та порушень прав людини в Україні. Доповідь стосується забезпечення верховенства права, права на життя, права власності, права на свободу та особисту недоторканність, права на свободу вираження поглядів, права на повагу до приватного життя, права на справедливий суд, права на свободу думки, совісті та релігії, права на свободу вираження поглядів, права на свободу асоціацій. Вказано системні проблеми, також наведено кричущі приклади порушення особистої автономії стосовно економічних бар’єрів у доступі до правосуддя, дискримінації малих релігійних груп, пацифістів та інших меншин, практик нав’язування етатизму та елітизму, наприклад, протиправної монополії адвокатури, монополії державної мови у медіа, надмірного примусу і недостатньої поваги до приватності та майнових прав в фіскальній та антикорупційній політиці. У доповіді наведено офіційну статистику злочинів проти особи та пред’явлення підозри у вчиненні злочинів, що свідчить про те, що більшість злочинів залишаються безкарними. Також наводяться результати дослідження застосування прав людини у судовій практиці, які свідчать про те, що суди дуже рідко керуються правами людини у вирішенні таких категорій справ, де захист прав людини є необхідним. Для вирішення зазначених проблем пропонується посилити гарантії захисту прав людини, особистої автономії та рівності у правах.
2. Хоча Конституція України визнає головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини (стаття 3) і визнає верховенство права (стаття 8), статтею 92 проголошено, що виключно законами України визначаються права людини. Необхідно доповнити Конституцію України визнанням природного і невід’ємного характеру прав людини, які мають автономне значення і у сукупності зі свободою вибору правових засобів реалізації прав складають особисту автономію як право на все, що відповідно до самовизначення особи відповідає її інтересам.
3. Право на життя порушується демонстративними убивствами серед білого дня та збройним конфліктом на сході України, однаково вигідним в якості засобу грубого політичного контролю московським та київським агресивним правителям.
4. Право власності порушується через інфляцію, спричинену цинічними фінансовими маніпуляціями держави, а також хижацькою податковою та регуляторною політикою, грабіжницькими монополістичними зловживаннями у сфері цін і тарифів, умов та оплати праці, вилученнями майна і руйнуванням бізнесів силовими органами.
5. Право на свободу та особисту недоторканність порушується через викрадення і катування людей силовиками і злочинними угрупованнями та внаслідок неефективності судового контролю за арештами і триманням під вартою як в аспекті законності підстав та дотримання розумних строків, так і в аспекті гуманності умов тримання під вартою, включаючи елементарну гігієну. Суди схильні автоматично задовольняти прохання слідства про продовження термінів тримання під вартою, ігноруючи заперечення захисту та встановлюючи завищені суми застави. Показово, що право на свободу та особисту недоторканність згадується лише у 1-му із 170-ти судових рішень про взяття під варту людей. Особиста свобода підозрюваних та засуджених давно перетворилася на предмет корупційних торгів, а так званий “закон Савченко”, що дозволяв зараховувати день тримання під вартою під час слідства за два дні відбування покарання і таким чином ламав корупційні схеми, був скасований із упором на 15% рецидиву (повторення злочину) серед звільнених за цим законом; для порівняння, до прийняття “закону Савченко” рецидив складав 22%, а у Росії через крайню репресивність кримінального закону рецидив взагалі сягає 45%.
6. Свобода вираження поглядів в Україні порушується репресіями за незгоду з офіційним баченням геополітики, силовим і моральним тиском на засоби масової інформації та публічних людей і примушення до обговорення тем “гібридної війни”, мовлення обов’язково українською мовою, ідеологічною цензурою при ліцензуванні (особливо телеканалів) та акредитації, розпалюванням вищим керівництвом держави тотального ненависництва до інакодумців і повсюдністю підлих маніпуляцій правлячого класу, спрямованих на позбавлення опонентів доступу до публічного вираження і обговорення їхніх поглядів. Законодавством встановлено обов’язок телебачення і радіо переважну більшість ефірного часу вести мовлення і транслювати музику українською мовою, порушення караються позбавленням ліцензії. Хворобливо агресивно пропагується законопроект, що має великі шанси бути прийнятим, про обов’язковий випуск видань українською мовою для всіх видавництв та друкованих засобів масової інформації, із цинічною брехнею, ніби таке втручання у приватний бізнес не посягає на людське право культурного, в т.ч. мовного самовизначення. Окрім того, під предлогом боротьби з корупцією, за правопорядок і національну безпеку силовики захоплюють або знищують бізнеси і соціальні капітали, зловживаючи застосуванням санкцій без будь-яких обгрунтувань та дотримання законності, правомірності в демократичному суспільстві, пропорційності, що призвело до заборони популярних соціальних мереж “Вконтакте” та “Одноклассники”, пошукових і поштових інтернет-сервісів “Яндекс”, “Мail.ru”, бухгалтерського програмного забезпечення “1С”. Петиція про зняття ганебних і репресивних по відношенню до свободи слова санкцій проти “Вконтакте”, що зібрала 25359 підписів, удостоїлася ганебної відписки президента Порошенка, в якій він фактично визнає своє тиранічне прагнення через спецслужби контролювати інформаційні та економічні активності в соціальних мережах, заради чого Порошенко і підписав указ про санкції. Голова Вищого адміністративного суду України Нечитайло, який головував при розгляді позову студента Євстіфеєва до президента Порошенка проти обмеження свободи слова в інтернеті – очевидно, прийнятого до розгляду з міркувань кар’єризму та самопіару, оскільки інші аналогічні позови той же Нечитайло залишив без руху – перетворив судовий процес на імітацію правосуддя та знущання над принципом змагальності, вдався до постановлення низки завідомо неправосудних рішень: одноосібно, в порушення права на справедливий суд та процесуального закону, в обхід колегії з 5-ти суддів відмовив у вступі до справи на боці Євстіфеєва численним постраждалим від заборони соцмереж (хоча колегія дозволила вступити у справу Службі безпеки України на боці Порошенка), розпорядився вивести із залу судових засідань автономного адвоката, який намагався вступити у справу. У постанові від 14.06.2017 р. судді Нечитайло, Бухтіярова, Веденяпін, Маринчак, Приходько перекрутили факти та відмовили у задоволенні позову, посилаючись на те, ніби санкції утискають виключно власників соціальних мереж і не зачіпають права мільйонів українських користувачів соцмереж, що є абсурдним твердженням, яке суперечить змісту статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод з урахуванням доктринального тлумачення, наданого Європейським Судом з прав людини у §§ 54-57 рішення у справі Cengiz and Others v. Turkey та §§ 46-56 рішення у справі Ahmet Yıldırım v. Turkey; показово, що в зазначеній постанові Вищий адміністративний суд України, по суті, проігнорував аргументи позивача про незаконність, протиправність та непропорційність санкцій, їх невідповідність легітимній меті, необхідній в демократичному суспільстві.
7. Значною проблемою в Україні є протиправна дискримінація, від якої страждають жінки, літні та немічні люди, ЛГБТІКА спільнота, дрібні релігійні групи, пацифісти та інші культурні, національні, сексуальні меншини, а також практика нав’язування етатизму та елітарності, економічні бар’єри у доступі до правосуддя, наприклад, суперечлива монополія адвокатури, також державна мовна, культурна та ідеологічна монополія на телебаченні та радіо, недостатня повага до приватного і сімейного життя та ділових інтересів у фіскальній (податковій, митній) і антикорупційній політиці.
8. Економічні бар’єри у доступі до правосуддя встановлені законом “Про судовий збір”, починаючи з 2012 року, наприклад, такі як мінімальна вартість судового позову у розмірі 2/5 прожиткового мінімуму, принцип додавання судового збору за кожну позовну вимогу (зазвичай особливості законодавчого регулювання вимагають об’єднувати кілька позовних вимог по одній справі, тому судовий збір збільшується вдвічі або більше), дискримінація фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб (включаючи неприбуткові організації), на відміну від фізичних осіб, в півтора-два рази вищими судовими зборами і виключенням верхнього бар’єру судового збору. Високі судові збори часто є податком на звичайні ділові та побутові вчинки, як, наприклад, оскарження завищених податкових санкцій чи безспірне розірвання шлюбу, що об’єктивно не потребує судового контролю. Попри формальний поверховий розгляд і, як правило, залишення без задоволення апеляцій та касацій судовий збір за них підвищується в 2 рази. Також занадто високою є вартість виконання судових рішень, наприклад, за виконання рішення про зобов’язання вчинити дії вноситься аванс у розмірі 4-х прожиткових мінімумів. Практично скасовано традиційне звільнення від судового збору у справах, що стосуються захисту прав споживачів та відшкодування збитків, завданих незаконними діями чиновників.
9. Нові економічні бар’єри у доступі до правосуддя створені також нав’язуванням монополії адвокатури. Олігархічною бюрократією від адвокатури давно нав’язується, як догма, елітизм у сфері юриспруденції, покликаний обмежити можливості самостійного та реального захисту прав людини в суді та перетворити кожен судовий процес на торгівлю за стандартними розцінками та корупційними відрахуваннями. Законом “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” у 2013 році та наступними змінами до Конституції України у 2016 році встановлено, що лише адвокат з однієї конкретної національної асоціації юристів (Національна асоціація адвокатів України) може здійснювати представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення (хоча лицемірно декларується “можливе встановлення законом” у “малозначних” справах винятків з цього принципу), що порушує право кожної людини на об’єднання з самостійно обраними представниками, в тому числі посягає на самопредставництво у об’єднанні, домагатися якого, як можна передбачити, вистачить правової волі та грамотності не у багатьох людей. У юридичній пресі є безліч публікацій про узурпацію влади, недемократичний устрій та тотальну корупцію в Національній асоціації адвокатів України, постійний конфлікт між управлінцями адвокатурою та адвокатами міста Києва, авторитарні дисциплінарні практики, такі як переслідування інакомислячих і гноблення під предлогом примусу до “адвокатської етики”, позбавлення права на професійну практику за критику. Існують серйозні проблеми з доступом до юридичної практики в адвокатській монополії, такі як висока вартість кваліфікаційного іспиту та надмірно зарегульовані критерії участі: не тільки юридична освіта, але й роки формалізованої юридичної практики, до яких не включається ведення власного бізнесу, юридичне волонтерство та неприбутковий правозахисний активізм, також вимагається тривале оплачуване стажування чи робота в якості помічника адвоката, а також участь у регулярних обов’язкових платних тренінгах, формально для підвищення кваліфікації, а фактично для підтвердження лояльності чиновникам від адвокатури і пропаганди елітистської ідеології та правової доктрини. Показово, що нав’язування елітистської монополії адвокатури співпало з масовими порушеннями прав юристів, арештами і незаконним кримінальним переслідуванням, відвертим тиском і розправами над адвокатами, включаючи навіть убивство. Серед адвокатів поширена думка, що влада загнала їх у стійло і робить з ними що хоче.
10. Для рівного доступу до правосуддя у типових випадках порушення прав людини, особливо чиновниками та силовиками, необхідно суттєво знизити або анулювати судові збори та створити гарантії реальності відстоювання персональної правової позиції в чесному судовому процесі, самозахисту чи самопредставництва, як особистого, так і у об’єднанні з вільно обраними радниками, включаючи юристів, які не причетні до монополії адвокатури. Адвокати-монополісти можуть брати участь окремо, якщо цього вимагає закон, суд або зацікавлена у їх послугах особа. Також необхідно ліквідувати чи децентралізувати монополію адвокатури, дозволити адвокатам створювати альтернативні професійні асоціації, звільнити адвокатів з рабства – зламати кайдани примусового членства у Національній асоціації адвокатів України.
11. Глибоку стурбованість викликає те, що Україна не реалізувала взяті на себе зобов’язання, зазначені Комітетом ООН з прав людини у резолюції CCPR/C/UKR/CO/7 від 22.08.2013 р., створити повністю контрактну армію до 2017 року. Немає поліпшень і у інших проблемних сферах, окреслених резолюцією, зокрема, Закон України “Про військовий обов’язок і військову службу” досі передбачає примусовий призов, причому ситуація деградувала через призов в порядку мобілізації на східно-український конфлікт, і не був змінений дискримінаційний Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”, який дозволяє претендувати на альтернативну службу лише небагатьом з пацифістів, фактично її несуть лічені одиниці. Україна ніяк не відреагувала на висловлену Комітетом ООН з прав людини стурбованість тим, що ніяких заходів не було вжито, щоб право на відмову від обов’язкової військової служби з мотивів сумління (conscientious objection) зробити доступним для всіх пацифістів, незалежно від того, яку релігію вони сповідують чи не сповідують ніякої, належать чи не належать вони до певної релігійної організації, нікого не дискримінуючи у праві на свободу думки, совісті і релігії, передбаченому ст. 18 Загальної декларації прав людини. Також Україною проігноровано наполегливу рекомендацію Комітету ООН з прав людини, що альтернативна (невійськова) служба має бути доступна для всіх відмовників від військової служби з мотивів сумління без дискримінації за природою їх переконань чи вірувань і не повинна мати характер покарання чи приниження, не має бути дискримінаційною за її практичним змістом та тривалістю (нині в 1.5 рази більшою) у порівнянні з військовою службою.
12. Меншина переконаних пацифістів в Україні постійно зазнає порушень прав людини. Президент Петро Порошенко неодноразово публічно заявляв, що пацифізм є злочином, а критика примусової мобілізації – це державна зрада. Сумлінна відмова від військової служби доступна лише невеликій привілейованій групі духовенства небагатьох релігійних організацій, перерахованих у списку, затвердженому Кабінетом міністрів України. Тисячі людей зазнали кримінального переслідування і були засуджені за ухилення від примусової військової служби та мобілізації на збройний конфлікт на сході України. Більше сотні людей покалічили себе, щоб уникнути мобілізації на війну, незважаючи на кримінальне переслідування за цей злочин. Багато пацифістів змушені купляти рішення військово-лікарських комісій щодо непридатності до примусової військової служби по причині розумових розладів. Надалі пацифістам створюються штучні проблеми із працевлаштуванням та кар’єрою, наприклад, для державної і публічної служби, виконання відповідальної роботи на зразок присяжного в суді, монопольної адвокатської практики передбачаються вимоги отримати довідку про психічне здоров’я, яку спеціалізовані медичні установи схильні не видавати без пред’явлення військового квитка.
13. Продовжуються систематичні порушення людських прав релігійних меншин, такі як пригноблення свободи об’єднань та розпалювання ненависті в засобах масової інформації, поширення негативних стереотипів щодо мусульман, навішування образливих ярликів релігійним меншинам на зразок “сектанти”, навіть протестантським (не кажучи вже про істеричні нападки на нехристиянські релігії), і навіть найбільшій релігійній організації країни, Українській Православній Церкві вішають ярлики “ворожа церква”, “агенти Москви”, тощо, провокуються конфлікти на релігійному грунті між прихильниками Київського та Московського патріархату, захоплення церков і культового майна за підтримки влади. Ніяких помітних зусиль не було вжито для вирішення проблеми, стосовно якої висловив занепокоєння Комітет ООН з прав людини у резолюції №CCPR/C/UKR/CO/7 від 22 серпня 2013 року, стосовно проявів ненависті, погроз та насильства щодо членів етнічних груп, релігійних і національних меншин, зокрема, ромів, Свідків Єгови та кримських татар, в т.ч. фізичних нападів, актів вандалізму та підпалів, більшість з яких здійснюються групами, керованими крайньою націоналістичною та расистською ідеологією. Ситуація деградує у зв’язку з останніми нападами на єврейські цвинтарі, конфліктами між українськими та польськими націоналістами, масовими арештами учасників мирних зборів через дисидентське вираження національної ідентичності. Є свідчення про випадки, коли Служба безпеки України криміналізувала розповсюдження в школах буддійської та індуїстської культури, зокрема, йоги та медитації. Українські знаменитості в публічних агресивних діях, використовуючи погрози та насильство, вимагають від людей спілкуватися тільки українською мовою. Національні та релігійні меншини, такі як кримські татари та угорці, стурбовані посиленням пригнічення особистої автономії у сфері культури, наприклад, рестриктивним законодавством, що примушує всі засоби масової інформації (не тільки радіо та телебачення, але й друковані та навіть онлайн-видання) використовувати українську мову, конфліктогенними ініціативами політиків на місцевому та національному рівні щодо обов’язкового вивчення християнської етики у школах, обов’язковості православних молитов під час урочистих заходів, таких, як парламентські сесії, перший день школи, складання присяги військовими та цивільними службовцями, тощо. Міністерство культури України лобіює законодавство щодо збільшення повноважень посадових осіб по відмові в реєстрації релігійних організацій, посилення і так наджорстких вимог до кількості засновників (зараз мінімальна кількість 10, у порівнянні з 2 для громадських об’єднань, 1 – для газет та благодійних фондів), запровадження обов’язкової ідеологічної експертизи при реєстрації релігійних організацій. Згідно із Податковим кодексом України всі неприбуткові організації, включаючи релігійні, зобов’язані забороняти розподіл отриманих доходів серед пов’язаних з ними осіб, окрім виплати заробітної плати, що грубо порушує автономію неприбуткових організацій. Міністерство культури України приховує інформацію про свою політику регулювання релігійного життя, а також протиправно відмовило у реєстрації статуту релігійної організації “Релігійний центр віруючих у найвищу цінність людини – Душевна спільнота”; рішення суду про зобов’язання зареєструвати цей статут Міністерство юстиції України відмовилося виконувати, вимагаючи сплатити авансовий внесок у сумі 4-х прожиткових мінімумів. Іншим скандальним прикладом втручання держави у релігійну свободу є наполегливі спроби обласної адміністрації та Служби безпеки України в Черкаській області ліквідувати невелику релігійну громаду “Божичі” неоязичників, які поклоняються темним богам; дерев’яний храм цієї організації був спалений у 2014 році, підпалювачі досі не знайдені.
14. Викликає глибоку стурбованість те, що в Україні досі порушуються індивідуальні права на самостійне визначення форми власного релігійного об’єднання, на автономію релігійних груп, на самостійне вирішення питань власної структури та управління. Українська держава продовжує пригноблювати релігійну свободу і не виконує свої зобов’язання, зазначені в пунктах 86-91 рішення Європейського Суду з прав людини №77703/01 від 14 червня 2007 року у справі “Свято-Михайлівська парафія проти України”.
15. Всі люди з непопулярними поглядами та віруваннями в Україні ризикують стати жертвами насильства, держава не здатна захистити їх гідність і життя. Останніми роками сталося чимало убивств та нападів на відомих публічних осіб, що залишилися без належного розслідування. Це результат підтримуваної політичною елітою діяльності агресивних груп, утворених з відверто злочинною метою нав’язувати суспільству націоналістичні та екологічні цінності насильницьким шляхом.
16. Українською державою систематично порушується індивідуальне право власності. За новими правилами оподаткування з 2017 р. підприємці змушені платити єдиний соціальний внесок навіть тоді, коли вони не отримали жодного прибутку. У засобах масової інформації є багато публікацій про необґрунтовано високі податки та тарифи, нестерпні для більшості людей, що живуть у бідності (на дверях багатьох будинків, навіть в центрі столиці, вивішені довжелезні списки боржників), та обмежувальне щодо малого бізнесу законодавство. Місцева влада у Києві всюди розмістила оголошення, що торгівля та реклама заборонена, та знищує без рішення суду тисячі лотків, торгових кіосків, магазинів, рекламних конструкцій і ринків, застосовуючи бульдозери для розправи над підприємствами торгівлі. Одночасно від ймовірного підпалу на великих столичних ринках відбулися пожежі, які залишилися без належного розслідування. Крім того, нові правила державних закупівель дають чиновникам більше можливостей усувати бізнес від змагання за державне замовлення під приводом боротьби з корупцією, знищуючи ринкову конкуренцію купою бюрократичних перепон, і навіть, наприклад, піддавати кримінальному переслідуванню учасників тендерів, приватних підприємців, лише за те, що вони не попередили, що колись були засновниками однієї фірми, що тлумачиться як, нібито, надійний доказ корупційної змови між ними. Мораторій на продаж землі також порушує право на захист власності. Національний банк масово обмежує автономію банків, нав’язує власну економічну ідеологію, постійно підвищує формальні вимоги до капіталізації банків, роблячи банківську справу непосильною без зв’язків із правлячою елітою та державної підтримки, закриває банки, змушує банки шпигувати за валютними операціями клієнтів та доносити у податкові органи. Спецслужби та поліція, зневажаючи особисту фінансову автономію, криміналізують операції з криптовалютами (зокрема, біткойнами), свавільно вилучають комп’ютери та телефони, не соромляться завдавати суттєву шкоду нормальному способу життя людей шляхом позбавлення обладнання, життєво необхідного в сучасному інформаційному суспільстві.
17. Численні протиправні втручання у приватне життя допускаються у державній антикорупційній політиці та її висвітленні засобами масової інформації, що постійно принижують людську гідність практично всіх публічних осіб і шельмують їх як жадібних корупціонерів. Необґрунтовано широке коло осіб (наприклад, включаючи присяжних судів) змушені регулярно публікувати в Інтернеті обов’язкові електронні декларації майна та доходів, розкриваючи назагал подробиці свого приватного життя з широкого кола питань, за формою на 40 сторінок (!), яка є монструозною, якщо порівняти з обов’язковим публічним декларуванням інтересів представників Єврокомісії на 4-х сторінках.
18. Міністерство освіти і науки України позбавляє університети автономії та нав’язує елітизм у освіті, наприклад, вимагає обов’язкової публікації у виданнях, індексованих в комерційних базах Scopus або Web of Science, для присвоєння вченого звання доцента або професора, незважаючи на брак доступу та високу вартість таких публікацій. У колах української інтелігенції моральні цінності альтруїзму та соціальної солідарності витісняються елітистськими планами придушення особистої автономії всіх людей, позбавлення нації економічного та культурного вибору для більш комфортного життя еліти; деякі амбіційні горе-”аристократи” навіть на публічних лекціях дозволяють собі злословити, ніби лише 5% людей є розумними, а решта народної маси, мовляв, не заслуговує поваги та гідного людського ставлення.
19. Існує висока (практично, монопольна) квота на українську мову в інформаційних відносинах, особливо в освіті та засобах масової інформації (наприклад, на телебаченні, що репресивно моніториться ліцензійною радою), подібне законодавство позбавляє людей особистої автономії у виборі мови спілкування. Деякі філологи та популістські політики пропагують тотальний примус до використання української мови в усіх сферах життя для подолання комуністичної колоніальної спадщини, закликаючи до кричущого правового нігілізму, приховуючи, що серед ідеологів мовної диктатури є колишні члени комуністичної партії. Намагаючись встановити державну монополію в мовній сфері, прихильники такої політики ігнорують ризики масового порушення прав людини та поглиблення соціального відчуження, не беруть до уваги рішення Європейського суду з прав людини у справі “Щодо деяких аспектів законодавства про використання мов у освіті в Бельгії” від 23.07.1968 р., коли судом було виявлено порушення прав людини на освіту та недопущення дискримінації у позбавленні дітей доступу до освіти французькою мовою через намагання уряду Бельгії “виховати голландськомовну еліту” у війні з “явищем активної франкізації”; це схоже на нинішні негідні методи “виховання україномовної еліти”.
20. Елітизм руйнує демократію участі в Україні. Наприклад, громадські дорадчі органи в українських органах влади придушуються маніпулятивними дисциплінарними регуляціями і повністю позбавлені автономії, переповнені залежними від влади діячами. Незважаючи на те, що законодавством передбачена можливість подання петицій через Інтернет, умовою надання відповіді на петицію виставляються невиправдано високі пороги кількості підписів. Згідно із статтею 23-1 Закону України “Про звернення громадян” кожна електронна петиція повинна пройти цензуру чиновників перед публікацією петиції та початком збору підписів. Суди відмовляються розглядати позови проти цензури, чим грубо порушують права людини на свободу вираження поглядів та на справедливий суд. Ми пропонуємо для розвитку прямої демократії в Україні посилити гарантії особистої автономії у публічному спілкуванні: публікувати електронні петиції без цензури; розглядати всі без винятку петиції, можливо, в порядку черги за пріоритетом петицій, що швидко набирають підписи, без надуманих бар’єрів мінімальної кількості підписів; функції органів влади щодо організації консультацій з громадськістю, участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики повинні обмежуватися безкоштовною реєстрацією учасників діалогу з мінімальними, чіткими та обґрунтованими критеріями участі (інклюзивними по відношенню до всіх осіб, груп, установ та організацій, навіть без визнаної правосуб’єктності), надання доступу до публічної інформації та механізму петицій, щоб дозволити людям самостійно формувати робочі групи, комісії, комітети, громадські ради для критичного аналізу та підготовки конструктивних пропозицій щодо державної політики, для створення та просування людьми власних рішень через петиції.
21. Глибокі проблеми з реалізацією прав людини в Україні можуть бути вирішені лише по мірі зростання правової культури людей, поширення економічних та соціальних навичок, які можуть бути розвинуті лише під час практичного користування свободою. Не можна навчитися свободі, не користуючись свободою повсякденно, не набуваючи досвіду створення та розширення особистого безпечного простору публічної та приватної свободи. Знання законів здобувається на практиці, а не загляданням в рота авторитетам чи навіюванням страху покарання за самодіяльність. Національні та міжнародні інституції можуть заохотити український народ розвивати ліберальні егалітарні цінності прав людини і особистої автономії. Однак для вирішення проблеми безправ’я, перш за все, необхідно внести зміни до Конституції України, якими визнати природний невід’ємний характер прав людини, котрі мають автономне значення і у сукупності складають особисту автономію як право на все, що за самовизначенням особи відповідає її інтересам, та свободу вибору правових шляхів реалізації власних інтересів кожної людини.