21 липня 2019 року відбудуться позачергові вибори до Верховної Ради України. На сайті Центральної виборчої комісії опубліковані партійні програми та списки кандидатів у народні депутати.
Політичний процес відбувається у контексті конфлікту з Росією та шокових економічних реформ, нав’язаних Україні іноземними кредиторами.
Володимир Зеленський був обраний Президентом 31 березня 2019 року як виразник надії на мир і соціальну справедливість. В обидвох випадках надії людей сильно перебільшені.
Зеленський не має підтримки ані Кремля, ані Заходу, ані навіть вдома в Україні, щоб швидко завершити війну і при цьому не втратити обличчя.
Ще менш він здатний забезпечити соціальну справедливість. Це питання вирішується рухами грошей, а не настроями політиків, і потребує укладення суспільного договору. При цьому в суспільстві панують стереотипи силового, а не договірного вирішення проблем. Від Зеленського очікують грабунку олігархів для викорінення бідності та репресій проти правлячого класу для викорінення привілеїв. Такі очікування суперечать основоположним людським правам на особисту недоторканність і захист власності та унеможливлюють будь-який чесний суспільний договір.
Народ може сподіватися на майбутнє, якщо жодну людину не вважає чужою і прагне, щоб не було бідних та принижених людей. Якщо вічно заляканий народ живе у пошуках ворогів, внутрішніх і зовнішніх, ненавидить та переслідує кожну багату й самовпевнену людину — таке життя не має ані сенсу, ані майбутнього.
Народ втрачає сенс життя через маніпуляції фінансистів та силовиків, які борються за владу брудними методами на зразок “поділяй і владарюй”. Воєнно-поліцейська еліта підтримує націоналістичних хуліганів, які домагаються загострення конфлікту та подальшої мобілізації. Фінансисти прагнуть законсервувати існуючий стан конфлікту, мінімізувати ризики та розгортати пов’язані з конфліктом спекуляції, що приносять їм надприбутки.
Сили, що стоять за президентом Зеленським, вписуються в цю картину. Олігарх Коломойський посилається на розпалювання внутрішнього конфлікту в Україні російськими та західними кредиторами, пояснюючи відмову від зобов’язань перед агресором та пропонуючи союзникам списувати або реструктурувати українські борги. Міністр внутрішніх справ Аваков разом з іншими силовиками готується до “гарячої війни” з Росією.
Поки що все це відбувається на задньому плані обіцянок Зеленського закінчити війну та підняти рівень життя. Однак вперта консолідація влади в одних руках, подібна до витівок попереднього президента Порошенка — наприклад, знову проводяться дострокові вибори для посилення президентської влади шляхом створення слухняної більшості в парламенті — свідчить про посилення ризиків встановлення в Україні тоталітаризму на зразок режиму Путіна та продавлювання небезпечних сценаріїв, які описані вище. Наскільки реальні ці ризики, покаже те, чи демонтуватиметься авторитарний режим Порошенка після виборів. Судячи з атаки силовиків та криміналу на організаторів телемосту між Україною і Росією, нових випадків побиття журналістів та перешкоджання професійній діяльності, політична еліта не поспішає випускати “четверту владу” із задушливих обійм “Старшого Брата”.
Нападками на свободу слова парламент не обмежився. Прийняте за останні 5 років законодавство серйозно ускладнило життя українців заради комфорту жадібних монополістів та їх челяді, що призвело до повної втрати народної довіри до нардепів.
Тому указ Президента Зеленського про розпуск парламенту був сприйнятий позитивно в суспільстві, але став об’єктом шаленої критики політичної еліти. Однак Конституційний Суд України визнав указ правомірним, оскільки в демократичній державі саме народ має вирішити конфлікт між президентом та парламентарями. А Верховний Суд відмовився розглядати позов про скасування цього указу, поданий Вадимом Гладчуком, який вбачав порушення свого права на вільні вибори у свавільному прискоренні виборчого процесу та у сумнівності підстав для дострокового припинення представницьких мандатів обраних раніше парламентарів.
Партія Зеленського “Слуга народу” впевнено претендує на створення конституційної більшості в парламенті. Мажоритарники традиційно стануть клієнтелою президента, щоб отримати доступ до силового та фінансового ресурсу через його офіс. Партійні сили, скоріш за все, будуть сателітами президентської партії за російсько-китайським зразком формально конкурентної, а фактично однопартійної політичної системи. Радикально відстоюючи інтереси певних впливових кіл, маленькі брати-близнюки “Слуги народу” не оспорюватимуть монополію президента на форматування політичного поля і визначення порядку денного.
Радикальний економічний детермінізм є спільною ідеологією всіх лідерів виборчих перегонів. “Слуга народу” відверто заявляє про намір монетизувати всі суспільні блага та визначати економічну політику заради “вищого за середньоєвропейський рівня доходів та якості життя українців”, а також завуальовано обіцяє зберегти прибуткові для олігархів внутрішні та зовнішні конфлікти, повторюючи мантри про боротьбу з корупцією (вона ж війна між багатими та бідними) та про видатки на оборону у розмірі не менше 5% ВВП (внесок української олігархії у розпалювання перманентної світової війни для утримання людей у тюрмах національних держав). “Опозиційна платформа — За життя” в тому ж ключі лобіює інтереси торговців з Росією, а “Європейська Солідарність”, “Батьківщина” та “Голос” лобіюють інтереси торговців із Заходом. Їх популярність пояснюється апеляцією до маніпулятивних стереотипів масової культури, безжально запрограмованих примусовою освітою і нав’язливою рекламою та пропагандою в засобах масової інформації. Монополістичні апетити олігархічних власників цих політичних сил у їх передвиборчих програмах трохи розбавлені обіцянками укріплення демократії. Але на практиці, скоріш за все, під виглядом демократії подаватиметься жорстоке соціал-дарвіністське змагання агресивних лідерів суспільної думки за виживання у війні всіх проти всіх.
Тисячолітній досвід людської мудрості свідчить про те, що мир не можна здобути шляхом ворожнечі, а щастя не можна здобути шляхом брехні. Навіть якщо в короткостроковій перспективі розпалювання конфліктів та масовий обман дуже результативні, у довгостроковій перспективі такі стратегії завдають велику шкоду не тільки наміченим жертвам, але й короткозорим стратегам.
І все-таки, людям не можна втрачати надію на майбутнє, відчуття і розуміння особистої свободи та відповідальності. Від економіки примусу людство рухається до людської економіки, в якій кожна людина самостійно творитиме власне життя, вільно визначатиме, що їй знати, над чим працювати, без посередництва маніпулятивних медій звертатиметься до широкого кола людей і знаходитиме розуміння.
У нашому житті ми робимо важливий вибір не тільки раз на кілька років, голосуючи за політичних лідерів. Кожного дня нам доводиться обирати між тим, чи реалізувати владу над собою самостійно, або довірити виконання якихось своїх рішень сумлінним відповідальним виконавцям, або взагалі віддати якомусь зверхньому авторитету повний контроль над власним життям. Останнє нам постійно пропонують різні амбіційні гравці, але це явно несумісно з людською гідністю. Найхитріші зі зверхніх авторитетів маскуються під слуг народу, хоча швидко втрачають довіру людей, як тільки відмовляються від домовленостей на користь диктату.
Безчесна влада керується ілюзіями всепереможності насильства і завжди знищує себе, розчавлена наслідками власних злочинів. Це відчули на собі Янукович та Порошенко. Якщо хтось думає, що можна знову йти їхнім шляхом, кінець буде той самий.
Природа чесної влади в тому, що вона є допоміжною, а не примусовою. Чесна влада доповнює і посилює владу над собою тих, хто їй довірився, і таким чином виправдовує виказану їй довіру. Хто довіри не виправдовує і не збирається відповідати за свої дії, скоро бачить, що весь світ повстав проти їх тиранії. Будемо сподіватися, що серед українських політиків є люди, які розуміють цю просту істину і щиро керуються в житті вірою в себе, якої так не вистачає всім тиранам і маніпуляторам.
Тільки активною вірою в себе, самостійними добрими ділами, особистим суверенітетом кожного громадянина та громадянки України ми заслужимо мир і щастя, яких прагнемо всім серцем.
Юрій Шеляженко