Олена Клименко: "Різниця між окаянним і святим, виявляється, не дуже велика"


Я тримаю в руках книжку в нарядній обкладинці, яку прикрашають живі й експресивні театральні персонажі: дворяни, портьє, гадалка... Це - четвертий випуск альманаху "Сучасна українська драматургія", випущений видавництвом "Фенікс" за фінансової підтримки Київської міської держадміністрації. Згідно анотації, до альманаху увійшли твори як відомих, так і початкуючих авторів, яких об'єднує Всеукраїнський благодійний фонд „Гільдія драматургів України".

Відкривається збірка статтею "Комедія з нашою драмою", її написав упорядник і голова Гільдії драматургів Ярослав ВЕРЕЩАК (на фото). Він оповідає, що за підтримки цієї організації вийшло в світ 43 п'єси 32 авторів, більшість з яких побачили світло рампи і були прийняті репертуарно-редакційною колегією Міністерства культури і мистецтв, в 1997 році спільно з Міністерством освіти і при підтримці Мінкультури і мистецтв було започатковано Всеукраїнський конкурс „Віримо" серед учнівської та студентської молоді на кращий драматургічний твір. З-поміж 32 активних авторів Гільдії - двоє дипломованих театральних критиків, один кінознавець, один кінорежисер, троє режисерів драми, п'ятеро акторів, троє філологів, п'ятеро професійних літераторів, членів НСПУ, один поет-бард, один філософ, один бібліограф, п'ятеро студентів. 20 із 32 авторів - кияни.

"Двоє з наших авторів отримали „Київську пектораль" у номінації „За кращий драматургічний дебют (Т. Оглоблін та Л. Сомов), п'єси молодих неодноразово ставали переможцями престижних конкурсів, брали участь у міжнародних фестивалях" - з гордістю повідомляє пан Верещак. Втім, більша частина статті присвячена несвятковим роздумам голови Гільдії драматургів: "А ще ж в Україні існує Конфедерація драматургів на чолі з Недою Нежданою, інші творчі об'єднання, не кажучи вже про Національну спілку письменників. Але, повторюю, майже всі постановки п'єс молодих авторів здійснюються, як правило, на голому ентузіазмі: ні держава, ні комерційні структури інвестувати завтрашній день театру не поспішають".

"Не маючи власної комерційної діяльності і досі не знайшовши підтримки з боку владних структур, Гільдія „незалежна" також і від усіх валют світу, в тому числі - від рідної гривні. Вся організаційно-творча робота провадиться тут за рахунок останніх залишків пострадянського ентузіазму та приватних і вельми скромних спонсорських внесків авторів - членів „Гільдії"",- з сумом констатує він,- "А якщо врахувати незаперечний факт повного фінансового банкрутства Мінкультури і всіх його структур (давно вже відсутні держзамовлення, не виділяються кошти на постановки вистав, практично ліквідовані всі форми роботи з мистецькою молоддю, занедбано розмноження та розповсюдження п'єс тощо), то виникне цілком логічне запитання: хто і чому пише сьогодні п'єси? Театри сучасної тематики, практично, зреклися (поодинокі винятки лише підтверджують правило), теперішнє Мінкультури і туризму не має жодного впливу на розвиток реального мистецького процесу, - а молоді і цілком здорові люди, - як правило, з вищою освітою, - пишуть п'єси про мафію і кілерів, нових українців і старе, як світ, кохання, ба, навіть про незалежну й самостійну... що не дає ні копійки на нові постановки... Чому пишуть?! Якщо це хвороба, то як від неї вберегтися? Власний досвід підказує мені оптимістичну відповідь: а ніяк! Поки житимуть на світі люди, якийсь маленький відсоток з-поміж них буде чути загадкові голоси чи бачитиме рухомі картинки і, закинувши всі свої практичні, іноді вельми грошовиті справи, візьметься за оте невдячне моделювання дійсності, що зветься в цивілізованому світі драматургією. Однак у порівнянні з усім цивілізованим світом маємо проблему справді державної ваги. В Україні зараз, - як у жодній державі світу, - стоїть питання про відновлення статусу однієї з чільних театральних професій - професії драматурга. Адже ніде так ретельно, причому і зсередини („колегами по перу"), і ззовні, не нищилися національні драматурги, як на нашій землі. Вже багато років існують надзвичайно своєрідні твори авторів середнього (чи вже й старшого?) покоління, які не мають сценічної історії і, практично, нікому не відомі! Занесені колись до чорних списків „антирадянських" чи „нерекомендованих", п'єси ці, як на мене, анітрохи не втратили ні своєї актуальності, ні художньої цінності".

Олена Клименко, автор одної з "нерекомендованих" п'єс, що увійшли в альманах - "Святополк окаянний" - погодилась дати коротке інтерв'ю газеті "Правдошукач". Свій твір вона назвала "антиісторичною драмою". "Була то цікава фантазія на теми часів Київської Руси-України, з багатьма відомими історичними персонажами, добрим гумором, повноцінними характерами, напруженим сюжетом, але - антиісторична, отже, не радянська, не наша, бо розходилася з офіційним поглядом на історію. Надворі стояли сімдесяті роки, брежнєвщина, а бідній авторці виповнилося ледве двадцять років" - оповідає вступне слово до твору. Читаючи "Святополка окаянного", я спіймав себе на тому, що легко малюю в уяві персонажів - князів, воєвод, священників з їх нехитрими й водночас такими щирими інтригами. Змальований конфлікт Володимира-хрестителя з язичником Святополком дуже нагадав сучасні баталії між нашими "патріотами" та "федералістами", народженими в одному лоні Комуністичної Партії Радянського Союзу і привченими діяти однаково: на публіку ламаєш комедію про свій демократизм та глибокі переконання, за кулісами змовляєшся та інтригуєш, переступаєш через принципи та обіцянки заради кар'єри та грошей. Тому й між сучасних "князів" так само важко відрізнити "язичника" від "християнина".


- Як з'явилася ця п'єса?

Мене зацікавила фігура Святополка, сина Володимира Великого, який увійшов до літописів як братовбивця. У святого Володимира було за різними даними від 300 до 800 жінок та відповідна кількість дітей. І я хочу нагадати, що Володимир теж убив своїх двох старших братів, тому різниця між окаянним і святим, виявляється, не дуже велика.

Коли я почала шукати, виявилось: про Святополка мало що відомо. До речі, я читала, що нині покійний історик Михайло Брайчевський вважав Святополка Володимировича дуже драматичною і трагічною постаттю нашої історії.

Брат Святополка, Ярослав Мудрий, зробив усе, щоб представити свого суперника сущим дияволом. Серед синів Володимира він княжив в Києві найбільше і, скоріш за все, прослідкував, щоб про конкурентів в історії не залишилось жодного доброго слова. Ще один син Володимира, Мстислав розділив Русь на дві частини і 17 років слідкував, щоб Ярослав не переходив рубіж. Але найбільше мене цікавило, куди поділися всі інші діти Володимира.

Найбільш подібна до Святополка Окаянного фігура є в історії Англії. Зараз деякі історики схиляються до думки, що Річард III, який був останнім з Йорків, не вбивав своїх племінників - синів Едуарда IV, а відома п'єса Шекспіра є апологією Тюдорів: новій династії потрібно було навісити на Річарда всі гріхи і представити перед потомками сущим тираном.

- Зараз у Вас поставлено три п'єси і ще дві надруковані. Але чому саме п'єса "Святополк Окаянний" не ставилася і не друкувалася з 1974 року, коли була написана?

Я тоді працювала молодшим редактором в "Українській Радянській Енциклопедії". Написавши п'єсу і вирішивши, що вона вже достойна публікації та постановки, я її принесла до Бажана. Через тиждень мене викликають до самого "Зевса". Заходжу. "Зевс" такого невеличкого зросту, з червоним обличчям, лисий, хапає рукопис, грохає об стіл і кричить: "Цього не можна друкувати!". Що я могла відповісти? Не можна - так не можна!.. Після цього ми вже розмовляли досить нормально.

- Бажан пояснив, чому не можна друкувати Вашу п'єсу?

Це було само собою зрозуміло. Але він спробував надрукувати. Він дав п'єсу на прочитання Павличку, який тоді був головним редактором "Всесвіту". Павличко подивився, здається - не дуже повірив, що це мій твір, бо він попросив йому написати ще одну сцену. Я написала. Після чого він мені повернув п'єсу із словами "ви знаєте, її все одно не надрукують, і взагалі - таку першу п'єсу друкувати?..".

- В чому ж була проблема? У якихось паралелях з комуністичною дійсністю?

Само собою. У кожній п'єсі є паралелі з сучасністю. Наприклад, у Івана Кочерги в п'єсі "Ярослав Мудрий" рефрен такий: "сперва закон, а после благодать". Я не певна, що це правильна постановка питання. Тим більше, що під законом малося на увазі "перетерпіть, а потім буде світле майбутнє". Я завжди з цим не погоджувалась: жити треба зараз, а не заради світлого майбутнього.

- Зараз Ваша п'єса може бути поставлена?

Для того, щоб поставити п'єсу, потрібен перш за все добрий режисер. Мені ставили вже три п'єси. Одну я не бачила, це було в якомусь експериментальному театрі. Від двох інших я не в захваті.

Я знаю принаймні одного режисера з Харкова, який все каже, що її треба поставити. Втім, там багато дійових осіб, це - дорога п'єса. Але маю надію, що поставлять.

Найбільше мені подобається, що з читачів ніхто не здогадався, що вона написана так давно, тридцять чотири роки тому. Вона, мабуть, не застаріла за ці роки.

- Розкажіть про своїх "сусідів" по альманаху, про Гільдію драматургів.

За своє життя я бачила велику кількість різних ліг, союзів і об'єднань, і завжди, як правило, з цього нічого не виходило. По-перше, завжди не вистачало грошей. Це головне. По-друге, як правило, все це впирається у власні знайомства. Якщо ти знайомий з редактором, тебе друкують, якщо ти не знайомий - то не друкують...

В даному випадку я знайома з редактором. Збірка вийшла завдяки Ярославу Верещаку, який пробив це видання. І вийшла напрочуд добре. Ми збиралися всі разом в Спілці письменників, коли збірку було надруковано. Скажу так: хороші п'єси, і взагалі хороший збірник.

- Коли п'єса нарешті вийшла в світ, що Ви відчували?

Вже нічого. Чесно кажучи, вона мені вже відболіла і я її навіть не перечитувала. Колись я дуже хотіла бачити її поставленою, хоча б надрукованою. Колись мені сказав Юра Смирний, що є можливість "переправити туди" (за кордон) вірш. Я кажу: а п'єсу можна? Він каже: ні, вірш. Я відповіла, що у мене не такі вірші, щоб заради них можна було "іти на Сибір". Якщо п'єсу, тоді - так, але вірш...

- На заході можна було б надрукувати вірш під псевдонімом...

Я переконана, що від КГБ ніякі псевдоніми не прикрили б. Тому ніколи нічого не друкувала під псевдонімами. До того ж, вірші були не варті...

- Яка зараз ситуація в драматургії?

Потроху, але дуже мало ставляться п'єси. Більше ставиться п'єс полегшених, скабрезних трошки, таких як "Безумная ночь, или Женитьба Пигдена" - те, що не потребує роботи голови. Кінець кінцем, телебачення робить те ж саме. От кіно все ж таки час від часу потребує роботи голови і серця, інколи й театр. Але кіно знімається один раз, а в театрі треба, щоб кожного вечора приходили люди. І розраховувати весь час на високолобих інтелігентів не доводиться. Щоб заповнювати зал кожного вечора, потрібно те, що приймають більше.

З цієї точки зору цікаво, що зараз більшість театрів робить такі маленькі сцени. Мала сцена і малий зал, де сидять від 50 до 150 глядачів. Ось таку аудиторію можна заповнювати на п'єсах, які не йдуть на великій сцені. І в Театрі української драми, і в Театрі російської драми, і в Центрі Курбаса, і в Молодому театрі зараз є мала сцена. В "Молодому" я бачила чудову п'єсу "Емілі" в форматі монодрами, про Емілі Дікенс. Одна актриса грає виставу без антракту, і чудова вийшла вистава - для невеликого залу, де сидиш віч-на-віч з актором. Мені здається, що це більш правильний шлях, ніж великі зали, які вимагають заповнення принаймні наполовину - 200, 500 людей - уявіть собі зал театру імені Франка.

- Які жанри зараз користуються популярністю серед театралів?

Найбільшою популярністю користується, звичайно, комедія. Комедія з таким фрівольним відтінком. Не обов'язково водевіль. Для водевілю потрібен принаймні голос і вміння танцювати, а цим не може похвалитись навіть сучасна естрада.

- Чи затребувана зараз драматургія і театр українським суспільством?

Ні. Тим більше, що починається криза. Квиток у Молодий театр коштує 50 гривень, найдешевший - 35. Чи по силам це студенту, або людині, яка стурбована тим, скільки вона заплатить за дорогу, батон чи ковбасу? Але театр все одно живе. Я познайомилась з молодими хлопцями та дівчатами, багатообіцяючими. Студенти і випускники театрального інституту. Cаме вони - надія українського театру. Треба було бачити, як молоді актори читали п'єси різних українських авторів. У одного режисера була багатолюдна п'єса з життя шахтарів, дійових осіб було 50-70. Він всіх глядачів "нагрузив" ролями. І ми сиділи по колу і читали... Найдивовижніше, що з цього щось вийшло! Така магія театру - безпосередній ефект присутності, коли відчуваєш, що саме в ці хвилини щось особливе існує і відбувається перед тобою. Це те, чого не вистачає кіно. Кіно повторюється, а театр створює феномен події, яка відбувається зараз, з контактом акторів та глядачів. Наступного разу, якщо будуть інші глядачі, воно повториться трохи по-іншому. Такий ефект не може створити ані кіно, ані телебачення.

- Тільки квиток в театр коштує дорожче, ніж квиток в кіно.

Він і має коштувати дорожче. Ручна робота у всьому світі коштує значно дорожче! Це елітарно, це жива подія. Можна і необхідно записувати вистави на відео і транслювати по телебаченню. Але це вже якийсь "посмертний дух". Завдяки цьому ми можемо побачити акторів минулого. Втім, навряд чи відеозапис вистави може конкурувати з фільмами.

- Чи є шанси на "друге дихання" драматургії, коли суспільство знову потребуватиме театру?

Само собою, як суспільству потрібна буде і література. Я певна, що жодне суспільство без культури існувати не може. І його не замінить ні євробачення, ні Поплавський. Я колись ввімкнула телевізор, показували якусь страшенну муру - зомбі і так далі, а паралельно по іншому каналу показували "Євробачення". Я дивилася їх поперемінно. Це дало такий результат! Вони виявились в чомусь схожі (сміється). Найбільше мене вразив в цьому "Євробаченні" надзвичайно низький рівень музики і пісень. Я люблю послухати якусь добру пісню з підтанцьовкою, але "Євробачення"... Це не Елтон Джон, і не Тризубий Стас, і не йде ні в яке порівняння навіть з піснями з фільмів про Джеймса Бонда, які я люблю іноді подивитись.

- Що ви порадите своїм читачам та глядачам?

Я б просила їх думати власною головою. Це найголовніше.

Спілкувався Юрій ШЕЛЯЖЕНКО.

- Мапа сайту
- Для друку

Телекритика

Правдошукач

Код кнопки:

Друзі:

Родинний сайт Букетів

protuvsih.com.ua

(*)
Останнє оновлення:
April 27. 2017 11:13:01
Powered by CMSimple