День незалежності (оповідання)




Художник: Леонід Алькович.




Хлопця звали Володимир. Він народився 24 серпня 1991 року. Мати ніколи не забула, як він вперше з’явився до неї - вилетів перед очі зі хмари болю у лагідних руках медсестри.

Він кричав, але вона не чула того крику. Її погляд був прикутий до сяйва, що золотим обручем оповило голову малюка.

Те сяйво закарбувалося в пам'яті на все життя. Недарма вона назвала хлопця іменем святого князя, хрестителя Київської Русі-України.

Про незалежність своєї Батьківщини мати дізналася наступного дня. Батько приніс газету і прочитав величезний заголовок: "Акт проголошення незалежності України".

Раптом трапилось дивовижне: малюк в колисці виразно щось сказав. Газета впала на підлогу, батько схопив малюка на руки.

- Я українець,- сказав, чи то пак пропищав син.

- Що таке!

Хлопець засміявся.

Батько обережно поклав немовля назад до колиски і подивився в очі матері. Вона теж щасливо розсміялася.

Диво більше не повторювалося. Минуло більше року, поки Володимир навчився вживати найпростіші слова. Але він швидко зіп’явся на ноги.

Батьки змушені були встановити на дверях новий замок, бо хлопець відкривав старий і йшов гуляти. Якось в три роки він загубився. Шукали по всьому місту. І знайшли ввечері на власному балконі: малюк чіпляв там синьо-жовтий прапор.

- Звідки взяв? - суворо спитав батько.

- Я пішов туди, де багато людей. Там подалували плапол, класивий,- щиро пояснив син.

Прапор залишився висіти на балконі - один з десятка на весь райцентр.

Йшов час. Хлопця віддали в школу - цегляний триповерховий будиночок із загратованими вікнами. Першокласники вчили абетку і таблицю множення, а на перервах гасали по коридорах і на дворі.

Футбольне поле поряд зі школою, як правило, займали старшокласники. Малеча збивалася в зграйки й шукала собі інші розваги. Обмінювалися обгортками від жувальних гумок, билися, з'ясовуючи, хто сильніший.

Одного разу після уроків компанія першокласників забралася в пусту хату поряд зі школою. Володимир відчув небезпеку ще на порозі.

- Дивіться навколо! Дивіться під ноги! - умовляв він товаришів.

З хати давно все винесли. Хтось навіть зняв двері з петель. Вікна без рам робили будинок простим, як дитячий малюнок. Підлога складалася з піску, перемішаного з трухою.

Пусті розмови й вигуки перетворилися на моторошне мовчання, коли малеча увійшла до будинку. Тутешня порожнеча викликала страх.

- Пічка! - вигукнув хтось. Всі побігли на крик.

Дійсно, в одній з кімнат стояла піч.

- Ми її розпалимо,- запропонував хтось,- Тут буде наш таємний штаб!

І тут Володимир помітив трикутну голову, що висунулася з-під пічного заслону в метрі біля ноги одного з однокласників.

- Відійдіть! Змія!

Всі позадкували. Володимир швидко озирався.

- Залиште будинок у спокої. Там, де одна змія, може бути цілий виводок. Пішли звідси! Дивіться під ноги!

Ще двічі їм попадалися змії, поки всі не вийшли з будинку. А потім малі чкурнули швидше за вітер від клятого місця.

У п'ятому класі він постійно приносив до школи нові дитячі журнали, що їх передплатив батько. Там були дотепні малюнки, цікаві оповідання та статті про все на світі. Володимир давав їх читати кожному, хто про це просив.

Статтям він вірив. Прочитавши про згубність куріння, сам жодного разу не пробував курити й успішно відмовляв однокласників. Прочитавши про інтернет - інформаційний рай, доступний навіть дітям - він піднявся на третій поверх школи і постукав у оббиті залізним листом двері, де висіла табличка "комп'ютерний клас".

Коли двері не відчинилися, він зазирнув у шпарину замка. І побачив пусті парти без жодного комп'ютера.

- Що?! Звідки ти знаєш про інтернет? - здивувався вчитель інформатики, коли учень підійшов до нього в перерві.

- Читав у журналі.

- Слухай, тобі пощастило, що ти зараз не вчиш інформатику. Бо я змушений диктувати одинадцятикласникам програми на мові Бейсик, а вони їх записують в зошит. Всі, у кого акуратний зошит, отримують оцінку “відмінно”. Під час уроку про інтернет ми не переписуємось зі всім світом, як ти сказав. Ми переписуємо з інформаційного плакату в зошити список протоколів передачі даних в інтернеті.

- Ви не працюєте з комп'ютерами? Як так може бути?!

- Хлопче, спитай сам у будь-кого. Жодних комп'ютерів, лише теоретичні знання. Подякуй за це комусь з начальства, хто вкрав гроші на комп'ютерний клас та виділену лінію.

У приймальні директора секретарка сказала:

- Дурне питання. Ти ще не доріс до інтернету, тому марш на уроки! І застібни верхні гудзики на сорочці!

Хлопець вийшов за двері й став біля них в коридорі. Він би сів та чекав всередині, але очі сльозилися від запаху косметики, яким була наповнена приймальня. Пролунав дзвоник. Він не зрушив з місця.

Хвилин за десять директор школи вийшов з кабінету і покрокував на вихід. Учня він наче не помітив.

- Дмитро Полікарпович! Хочу з вами поговорити! - гукнув Володимир.

Директор озирнувся.

- Чому не на уроках? - спитав він.

- Я б радий учитись, але читав у журналі, що інтернет дозволяє вчитися швидше та ефективніше. У нас нема інтернету. Скажіть, хто вкрав комп'ютери?

Директор не знав, що відповісти.

- Облиш це,- зреагував після довгої паузи.

- Якщо ви не скажете, я зателефоную в міліцію.

Раптом Дмитро Полікарпович посміхнувся. То була крива, невесела посмішка. Він підійшов до хлопця, поставив на підлогу рудий шкіряний портфель, брязнувши мідною застібкою. Присів, правою рукою скуйовдив йому волосся:

- Ти б заспокоївся. Знаєш, що у начальниці відділу освіти син - майор міліції? Спитай там, хто вкрав комп'ютери, і отримаєш по ребрам! Іди на уроки, наївний хлопче.

Зітхнувши, директор підвівся, підхопив портфель і швидко пішов геть.

У той день Володимир зник зі школи. Коли він пропустив два уроки, про це дізналася завуч і зателефонувала батькам. Хлопця почали шукати. Безуспішно! Тільки ввечері він приїхав додому.

- Де ти був? - спитала мати.

- В обласному центрі,- відповів Володимир.

Наступного дня під час другого уроку шкільна радіомережа захрипіла директорським басом. Сотні дітей підвели очі від зошитів й шукали поглядом під стелею запилені репродуктори.

- Шановні вчителі й учні, хочу оголосити вам приємну новину. В нашій школі працюватимуть гуртки з інформатики, куди можна буде записатись навіть першокласникам зі згоди батьків. За тиждень завезуть два комп'ютерні класи, до кінця місяця нас під'єднають до інтернету. Потім приїде президент, презентує експериментальні електронні підручники й урочисто ввімкне всю ту техніку. В цьому мене запевнив голова обласної державної адміністрації. І я б дорого дав, щоб дізнатись, як одному з учнів п'ятого класу вдалося потрапити до нього на прийом!

Володимир посміхнувся й продовжив вертіти у точилі зелений олівець. До кінця уроку малювання він збирався зобразити у зошиті справжнього марсіанина. А треба було малювати куб, тому вчителька вліпила йому оцінку "незадовільно".

Він не намагався бути відмінником. Вчив лише те, що йому було цікаво. Рано почав заробляти: виносив на смітник пусті коробки з двох кіосків неподалік від школи. Під час виборів ходив на мітинги за гроші.

За тиждень до повноліття батька звільнили з роботи. Країну пожирала криза, національний банк не встигав друкувати гроші. Всюди закривалися заводи. От і до райцентру, де жив Володя, дійшла черга.

Єдине підприємство, де працювали більше половини жителів міста, оголосило себе банкрутом.

- Батьку, що будеш робити?

- Стану на облік у центрі зайнятості!

Черга за державною допомогою безробітним щодня заповнювала цілу площу перед міськвиконкомом. В день оформлювали документи сотня-друга людей, а на вулиці чекало кілька тисяч. Кожен боявся піти і втратити місце в черзі.

Володимир був одинадцятикласником. Він прогулював уроки, як багато однолітків. Але у вільний час не розважався. Він ходив серед людей, що чекали своєї черги, і тихо розмовляв з кожним.

Він питав людей, як їх звуть. Запам'ятовував імена назавжди. Ввічливо цікавився, чому вони чекають дива від держави, а не допомагають собі самі. Терпляче вислуховував лайку і сповіді, прокльони і нотації, відверту брехню та філософські розумування.

- Прізвище? Тобі зайве його знати,- прошепотів один з безробітних,- Мене звуть Сашко. Ти питаєш, чому я не допоміг собі. Це вплив натовпу! Тут ніхто навколо не допомагатиме собі, от і я так само чекаю подачку з Києва. Кажу тобі чесно: я занадто слабкий, щоб застосувати свій винахід.

- Що за винахід?

- Та пусте!

- Розкажіть, будь ласка. Може, ваш винахід врятує цих людей.

- Вони ніколи не скористаються ним, бо страх перед усім новим у них в крові!

Безробітний стояв перед юнаком в одній сорочці й дрижав від ранкового холоду. За пошарпаним склом дешевих окулярів дивилися наче всередину, а не назовні, безпомічні чорні очі з синцями від недосипання. Такий погляд Володимир бачив у вмираючого котеняти.

Хлопець взяв безробітного за руку і повів до одного з кіосків, де він колись працював. Продавщиця, знехотя буркочучи, дала їм розчинної кави і пригостила карамельками.

Розговорити винахідника було непростою справою, але потім той зізнався, що давно пропонував перепрофілювати завод. Він закінчив три курси технічного університету і навчився вирощувати дешеві кристали для мікросхем та суперкомп'ютерів. Один такий кристал він витяг з кишені й дав в руки Володимиру. Юнак одразу повірив у винахід.

- То чому ти не займаєшся цим?

- Власного початкового капіталу у мене нема. На роботу за спеціальністю теж не беруть, бо з університету мене прогнали без диплома.

- Чому?

- Коли ректор всіх зібрав і сказав, за кого треба голосувати на виборах, мені це не сподобалось. Потім я підійшов з бюлетнем до декана, який весь день стирчав на виборчій дільниці, й показав свій голос за опозицію. Він істерично лаявся на мене та негайно відрахував, незважаючи на вихідний.

За годину Володимир розповідав кожному в черзі до центру зайнятості:

- Михайло Семенович, ви чули, що наш завод можна перепрофілювати для виробництва сучасної техніки? Поки ми стоїмо тут, давайте думати, де ми можемо знайти інвестора! Генадій Дмитрович, я дуже поважаю вашу думку як колишнього начальника цеху. Підкажіть, де б взяти гроші на модернізацію виробництва!

Чутки про якусь нову технологію поширювалися в місті. Незабаром до натовпу на площі під'їхав блискучий кортеж: два "мерседеси" у супроводі новеньких джипів.

Не встигли відчинитись двері "мерседеса", а Володимир вже стояв поряд.

- Ви шукаєте, куди б вкласти свої гроші під час цієї кризи, і почули про перепрофілювання нашого заводу,- сказав він ствердним тоном у щілину поляризованого вікна. До хлопця підбігли охоронці, але з нутрощів машини пролунала коротка команда.

Двері "мерседеса" відчинилися. Юнак поманив пальцем винахідника. Обидва сіли в машину, на розкішні шкіряні крісла. Кортеж рушив, піднімаючи куряву й підстрибуючи на ковбанях давно не ремонтованого шосе. Скоро вони сиділи перед знервованим і нетверезим мільйонером, який до економічної кризи був мільярдером.

- Ти будеш директором заводу,- сказав мільйонер Володимиру.

- Ні, директором може бути мій батько. Винахідника призначте головним інженером. А мені оплатіть юридичну освіту. Я хочу бути трибуном.

- Не зрозумів!

Володимир подивився бізнесмену в очі.

- Довго пояснювати. Швидше зробити.

В давньому Римі люди збиралися на віче й обирали трибунів. Трибун міг спитати у найвищих посадовців, що вони зробили для країни. Міг захистити права людей, принижених несправедливим рішенням владоможця.

Володимир, студент юридичного факультету Київського національного університету, у вільний від навчання час подорожував. Він відвідав кожну область, кожен район. І всюди розмовляв з людьми. Запам'ятовував десятки, сотні, тисячі імен.

- Бабуся, я розумію, що ви на пенсії. Всім хочеться відпочити, й у всіх життя коротке. Але скажіть, чи дбаєте ви про майбутнє? - розпитував він, бува, якусь старушенцію у електричці.

Одна така бабуся написала листа доньці в місто, і донька, отримавши вісточку від матері вперше за кілька років, у піднесеному настрої написала найкращу концепцію кредитування малого підприємництва за всю історію того банку, де вона працювала менеджером.

Потім місцевий чиновник зауважив економічний ріст на десять відсотків в регіоні, де працювала ота донька. Він приписав собі цю заслугу і отримав премію. Цілий місяць після того чиновник благодушествував, підписуючи всі папери підряд й вимагаючи для себе мінімальних сум в конверті. Феноменом економічного росту зацікавилися в міністерстві, чиновник попався на брехні, а кредитна програма стала частиною інструкцій Нацбанку.

Володимир казав людям:

- Ми повинні самі дбати про себе. Це й означає бути справжніми громадянами.

- От як? - іронічно казали йому,- А що ж робить влада в Києві? Краде наші податки?

- Владу треба контролювати. Вона має працювати на нас, дбати про стратегічний розвиток і уникнення всіх ризиків, які більшість людей не бачить чи не враховує.

- Хто ж проконтролює чиновників, які зажралися та забрехалися! Вони самі кого завгодно проконтролюють, доженуть і ще раз проконтролюють! Підеш ти від них побитий та з порожніми кишенями,- співбесідники сміялися Володимирові в обличчя.

- Ви праві. Тому нам потрібні трибуни. В кожному місті, в кожному селі повинна бути людина, яка захищає права народу і примушує владу бути чесною перед людьми.

В тридцять років він написав книгу. Навіть не книгу, а брошурку, яка звалася "Трибун". В цій брошурці він розповідав про свої бесіди з людьми, про те, як безвідповідальні громадяни породжують безвідповідальних чиновників.

Він розповідав, як начальник одного ЖЕКу скаржився йому на крадіжки лампочок в під'їздах. Ці крадіжки так бісили начальника, що він одного разу спересердя припинив вивозити сміття в цілому мікрорайоні.

На дверях будинків двірники почепили оголошення: поки не припиняться крадіжки, ЖЕК не фінансуватиме вивіз сміття. Купи непотребу, об'їдків, очистків висотою чотири-п'ять метрів лежали просто неба аж півроку. Нікому не було до того діла. Крадіжки не припинилися, хіба що їх стало трохи менше. Зате на стінах почали писати нецензурну лайку про ЖЕК. Начальник плюнув, звільнився і пішов працювати завскладом у військовій частині.

Володимир розповідав, звідки байдужість людей. Писав про стріп-бар, відкритий колишнім директором школи, про ниття семикласника: які нецікаві уроки, як хочеться з них втекти і колотися, пити, дуріти. Писав про жалюгідну середню зарплатню в тій області, про свій візит до одного з місцевих банкірів, який не міг давати кредити підприємцям, а змушений був носити відкати начальнику податкової інспекції. Бо той знайшов, до чого придратись в банку.

Володимир писав, що після відставки начальника податкової інспекції - між іншим, депутата облради від комуністів - невеликий кредит правильним людям змінив стиль життя в обласному центрі. В будинках нарешті перестали красти лампочки.

Він писав: "Перш за все, Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам. Ми повинні жити за правильними принципами і виконувати закони. Але, строго спитавши з себе, ми маємо вдвічі більш строго питати з тієї влади, яку ми обрали, якій ми платимо зарплатню у формі податків. Іноді, хоч раз на рік, ми повинні приходити в коридори влади. В День Незалежності України всенародно обрані трибуни мають звернутися до наших обранців і спитати, що зроблено ними для блага країни. Тільки так станемо незалежним народом, відповідальними господарями на власній землі".

Він їздив по країні один на велосипеді. Шурхотіли шини на рівних асфальтованих дорогах. Тріщав гравій під колесами, де дороги ще не ремонтувалися. Чвакав після дощу мокрий грунт на шляху до якогось занедбаного села. Деінде доводилось одягти гумові чоботи та нести велосипед на плечах.

Бувало, він в'їжджав до майже мертвого населеного пункту, де навіть школи й магазина не було. Переходив по гнилому канатному мостику до запиленого майдану, гукав до косих нефарбованих парканів: "Всі на віче! Зустріч на майдані!", і у відповідь десь далеко гавкали собаки. Потім проповідував десятку впертих недовірливих селян:

- Кожного року ви повинні обрати трибуна. Він піде до голови районної адміністрації і спитає, як вирішуються ваші проблеми. Не знаю навіть, що краще: відродити це село або переселити вас в нормальні будинки у нормальному населеному пункті. Я знаю, ви самі між собою часто про це сперечаєтесь. Будьте ж рішучішими! Працюйте головою, а не язиком, і у вас все вийде добре!

Коли Володимиру виповнилось тридцять три, не було такого місця в Україні, де б люди не сказали йому довірливо: "Скажи від нашого імені, бо ми не вміємо. Ти - справжній трибун".

24 серпня 2023 року Володимир відкрив двері кабінету спікера Верховної Ради України. Він ніс в руках флешку із поправками до законодавства.

- Скажіть, чому у нас такі закони, що депутати розподіляють прибуток нації на власний розсуд, ні з ким не радячись? - спокійний розважливий голос трибуна звучав у кабінетній тиші, як грім з неба,- Чому гроші витрачаються на розкіш, а не на якісну освіту, медицину, інвестиції в перспективні проекти молоді? Ви, як законно обраний голова парламенту, несете цей тягар відповідальності за зубожіння та безграмотність мільйонів співгромадян...

Спікер почервонів. Непроханий гість коротко пояснив йому, які демократичні реформи потрібні людям. Це означало понаднормову роботу замість звичного комфорту. Спікер схрестив ноги і стиснув кулаки, але не міг залишити візит без уваги - навіть коли двері зачинилися і він залишився один у великому кабінеті. Наодинці з флешкою.

Трибун підійшов до прем'єр-міністра на урочистому відкритті центру хірургії серця. Вони говорили довго, прем'єрові довелося відмінити банкет та скликати позачергове засідання Кабінету Міністрів за зачиненими дверима. Володимир називав по пам'яті прізвища, географічні назви, реквізити юридичних осіб - перераховував больові точки, які потребували термінового втручання.

Під час військового параду він стояв в десяти кроках від Президента. Державна охорона пропустила трибуна, хоч він не був запрошений.

- Ми побудували успішну державу... - казав Президент на телекамери.

- Пане Президенте, я перепрошую, але ви дали своїй роботі занадто оптимістичну оцінку. Мені треба негайно з вами поспілкуватись! - перебив Володимир.

Президент глянув на охоронців у роззолочених мундирах. Ті не рухались. Він глянув направо і наліво - ніхто не виявив бажання слухати промову далі, всі чекали, як він спілкуватиметься з трибуном.

Президент зійшов вниз по сходам, по килимовій доріжці. Потиснув Володимирові руку. Обійняв його, під об'єктивами телекамер. Такі обійми - вічна хитрість політиків.

- Я ніколи не стану популістом. Я веду натовп, а не біжу за ним. Ти такий самий. Чого ти насправді хочеш? - шепнув Президент на вухо трибунові.

Володимир сказав голосно:

- Я прийшов до вас, щоб задати кілька питань від імені народу України. Бо вас обрав народ, а не натовп. Ввечері я сяду на поїзд і повернуся до рідного містечка, в свою маленьку квартиру. Трибун - не посада, а роль, яку один раз в житті може виконати відповідальний громадянин. Мені не треба нічого, окрім чесних відповідей.

Президент наморщив лоба. Він завжди відчував на своїх плечах величезний тягар відповідальності. Тепер, розгублений, стоячи поряд з народним трибуном, він нарешті зрозумів: у громадян цієї країни вистачить відповідальності також тримати цей тягар на своїх плечах. Бо їм потрібні не герої і не чудеса, а свобода, закон та порядок і плани розвитку на майбутнє.

Нарешті українці заслужили це свято - День Незалежності. Вони готові жити відповідально.

Володимир взяв за руку Президента.

- Пане Президенте, перед тим, як ми почнемо нараду, дозвольте вручити подарунок від одного винахідника!

Він широким жестом показав на небо, тримаючи в долоні щось на зразок лазерної указки. Раптом все змінилося. Глядачі, посміхаючись, дивилися в небо. Туди ж націлили свої камери репортери.

- Поки вони дивитимуться цей фокус, ми з вами спокійно поспілкуємось в кімнаті для нарад,- запропонував трибун.

І, тримаючись за руки, двоє народних обранців попрямували вирішувати нагальні проблеми країни.

А в синьому небі пливли хмари кольору стиглої пшениці, кольору золотого руна. На Хрещатику ображено зупинилися танки, що звикли завжди бути в центрі уваги. Танкісти теж вилізали з люків й дивилися в небо.

Там велично пливла хмара-тризуб. Вона була схожа на корабель, який рухається в правильному напрямку на радість всіх пасажирів.

Потім по золотому полю з хмар поїхав білий комбайн. Прибравши врожай й очистивши небесно-синій келих, він зник за горизонтом. І на очах людей раптом почала будуватись по хмаринці, по "цеглині" невловимо гарна будівля з рожевих хмар - повітряний замок з дитячих мрій.

Кожному було ясно: то є мирне і щасливе майбутнє України, яке люди здатні створити спільними зусиллями.

Юрій ШЕЛЯЖЕНКО

- Мапа сайту
- Для друку

Телекритика

Правдошукач

Код кнопки:

Друзі:

Родинний сайт Букетів

protuvsih.com.ua

(*)
Останнє оновлення:
April 27. 2017 11:13:01
Powered by CMSimple