Заперечення малоросійства (відгук на книжку Ю. Гнаткевича “Анти-Табачник”)

Хвиля національного відродження, що прокотилася Україною відразу після здобуття незалежності та державного суверенітету, швидко наштовхнулася на скелі неуцтва та байдужості. Повернення суспільства до своїх коренів – велика справа, що потребує певних зусиль; не всі були готові працювати над собою. Потураючи комплексові провінціалізму, поширеному в Україні за часів панування Російської та радянської імперій, деякі спритні людці зробили кар’єру на популістичній критиці української мови, культури, національно-державницьких традицій.

Брехливі міфи радянської пропаганди про “звіряче обличчя буржуазного націоналізму”, “старшого брата-росіянина в сім’ї слов’янських народів”, “унівєрсальний язик інтернациональнаво абщєнія” успішно поширює нині колишній активіст Київського міськкому комсомолу Дмитро Табачник. У незалежній Україні, на очах всього народу цей нардеп від Партії регіонів цинічно паплюжить все українське, називає “вмираючою” нашу мову та культуру. З таким же людиноненависницьким завзяттям колись московські міністри та цензори забороняли наші пісні, літературу, навіть абетку, а комуністичні сатрапи саджали і розстрілювали молодь за членство у “Просвіті”.

Тож не можна казати, що пан Табачник – звичайне перекотиполе без роду і племені; навпаки, він є паростком міцно вкоріненої ідеології закріпачення України північною імперією. І я не здивувався, коли до рук потрапила книжка багаторічного голови київської “Просвіти” й народного депутата від БЮТ Юрія Гнаткевича під назвою “Анти-Табачник: чом птах у синє небо не злетів?..” (Київ, “Видавничий центр “Просвіта”, 2009). Стало радісно за те, що знайшовся на войовничого українофоба не менш завзятий опонент.

Це добротна збірка полемічних статтей. Як і личить добросовісному полемісту, на початку збірки пан Гнаткевич передрукував статтю опонента “Утиный суп” по-украински”. Її тези переконливо спростовані у подальших дописах автора. “Кому нужна “мова”, если она “вымирает”? И может ли государство, считающее себя демократическим, навязывать большинству населения интересы меньшинства, пусть даже и “свідомого”?” – в цій філіппіці пана Табачника, мабуть, квінтесенція його ставлення до національного відродження в Україні. Пан Гнаткевич гідно відповідає: “Та обставина, що російському шовінізмові вдалося значною мірою розукраїнити багатьох українців, не означає, що вони вже встигли повністю перейти в інший етнічний стан. Під час останнього перепису більшість населення східних і південних областей України назвали себе українцями... Коли в Україні українська мова запанує, як це і належить за законом, в кіно та на телебаченні, на уроках і лекціях, на засіданнях державних органів, на стадіонах, на розважальних заходах та на форумах політиків, українці змінять своє ставлення до української мови”.

Антагонізм поглядів Табачника та Гнаткевича підкреслюється кардинальною відмінністю планів розбудови української держави тих потужних політичних сил, які представляють опоненти. “Леді Ю і її партія чітко визначилися у тому, що їхньою політичною метою є захист інтересів пролетаріату, середньої і дрібної буржуазії та активна підтримка української мови як єдиної державної, а отже побудова української національної держави” – пише пан Гнаткевич та закидає панові Табачнику й лідерам його партії: “Націонал-патріоти... пропонують своїм політичним опонентам, насамперед Партії регіонів, публічно визначитися, чи вони залишаються продовжувачами справи російських самодержців та комуністичних інтернаціоналістів-русифікаторів, чи припинять зросійщення українців”, “Проголошення державності російської мови і реалізація гасла регіоналів „Два языка – один народ” ведуть до розпаду українства, який може спричинити розпад держави”.

У статті “Війна на два фронти” Юрій Гнаткевич обгрунтовано показує, що проти України ведеться інформаційна війна на двох фронтах: національному (“війна проти української України”) та соціально-класовому (“війна проти Юлі”). Депутат Табачник є одним з солдатів на цій війні, це неважко побачити. У своїй “статті”, газетній качці про “утіний суп”, він не тільки паплюжить українську мову, але й зводить наклеп на Блок Юлії Тимошенко: мовляв, на останніх парламентських виборах ця політична сила різко покращила свої позиції, бо “брехала на сході одне, на заході інше”. Не наведено жодного конкретного прикладу “брехні”. То навіщо плескати язиком? Чи це просто вияв тупої, ірраціональної заздрості затятого “регіонала”?

БЮТівці недарма взяли собі за емблему серце. Любов – об’єднує. І в сучасній Україні, змученій брехнею, соціальною несправедливістю, беззаконням люди справді прагнуть любові та турботи. Причому не на словах, на ділі. А Юля працює, турбується про людей; в цьому секрет її популярності, цим пояснюється успіх БЮТ. Партійні ж кольори Партії регіонів схожі на ту скалку кривого дзеркала, що перетворила серце Кая на шматок льоду в казці про снігову королеву. Проте, скільки б табачники, колесніченки та інші не намагалися скласти з крижаних кубиків у льодовому палаці улюблене слово “федералізм” – в Україні живе достатньо мудрих людей, щоб не допустити такої катастрофи.

При уважному прочитанні книжки, звичайно, виникають і зауваження до автора. У відповідь на закид Табачника, буцімто “национализм – идеология вчерашнего дня”, Юрій Гнаткевич відповідає: “націоналізм, до речі, зароджується лише там, де є національний гніт”. Сказано зопалу, а “інтернаціоналісти” одразу причепляться: отже, націоналізм є реакцією? Не можна погодитися з такою точкою зору. Ернест Ґелнер у грунтовній праці “Нації та націоналізм” пише: “Націоналістичне почуття – це або роздратування, породжене порушенням принципу, або задоволення від його реалізації. Наявність якогось із цих почуттів спричиняє появу націоналістичного руху” (у розумінні Ґелнера націоналізм є політичним принципом, згідно якому культурні кордони мають збігатися з політичними, тобто з державними).

Задоволення від реалізації націоналістичного принципу виникає в результаті конструктивної діяльності – втілення цього принципу у життя, об’єднання народу навколо певних спільних цінностей, які складають одну культуру. Цими принципами можуть бути, скажімо: спільна мова, права людини та рівні можливості для кожного – і в такому розумінні (характерному для Європи та США) націоналізм не суперечить поліетнічності. Мабуть, саме такий конструктивний націоналізм є однією зі світоглядних засад програми діяльності БЮТ. Тож хочу завершити цей відгук на книжку “Анти-Табачник” ще однією цитатою з праці Ернеста Ґелнера, яка, мабуть, дуже роздратує пана Табачника і, сподіваюся, припаде до смаку Юрію Гнаткевичу: “націоналізм — це вселюдський, вічний і, звісно, за своєю природою правомірний принцип”.

- Мапа сайту
- Для друку

Телекритика

Правдошукач

Код кнопки:

Друзі:

Родинний сайт Букетів

protuvsih.com.ua

(*)
Останнє оновлення:
April 27. 2017 11:13:01
Powered by CMSimple